Осінні узори. Роман Іваничук

обходах пропадав – лісником робив у лісництві, а робота Марійчиних рук не бралася. Куталася вона в свою самоту, мов ранішні гори в білі опинки, і мовчки дивилася своїми великими, як в олениці, очима на стомленого Штефана, коли він вертався з лісу. Чекала чогось від нього. А він, як завжди, пильно приглядався до Марійки, чи не змарніла вона за день або за ніч.

      Сказала якось Штефанові:

      – Таке – ніби мене збираєшся продати.

      – На люди ходжу з тобою – файною мусиш бути.

      – Ото й тільки, що водиш мене між людей, ніби на торговицю.

      Насурмонив тоді чоло, з’їжилися вуса, очі важкими каменюками впали на пахуче, неціловане Марійчине обличчя.

      – Все маєш у мене, хіба лиш зозулиного молока…

      – Маю, Штефане. Аж по саму гульку маю.

      – Ой, погнав би я тебе, небого, – заскрипів Іван жовтозуб’ям, – ой, погнав би, щоб попленталась селами, як ото колись!..

      Замовкла Марійка, бо страх мала. А більше в неї нічого не було, крім краси і страху перед великим світом, а тим світом проманджала вона від дитинства до дівоцтва, від румовища вітцівської хати до Штефанових світлиць, від самої війни донедавна ходила з села в село і все розгубила по дорозі, навіть образ розстріляного мадярами батька. Все розгубила – крім вроди.

      Мовчала, бо ж боялася великого світу.

      А в селі так: не встиг спіткнутися, скажуть – ногу зламав. Пішла чутка, що Штефан побив Марійку, а він лише замахнувся.

      Таки не вдарив…

      Коли почало розвиднятися, і над Жонкою закурилися сивими кудлами тумани, прибився Штефан додому – сіно на Затинці пантрував – і зупинився на воротях, по коліна вкопаний у землю. Зі стодоли, по-злодійськи скрадаючись, вийшов Карпо Гануляк, смикнув через тин і похрускотів лопухами.

      А Марійка стояла біля дровітні за стодолою – втікати їй нікуди: тривожне небо впало їй в очі, багряні щоки вмить окуталися білими опинками, стояла – розчесана Карповими пальцями, націлована за всі роки свого пошанівку, злякана і непорушна.

      Штефан кинувся до воріт, немов зірвався з ланцюга, кулак в розгоні розрубав сонячний сніпок, що ткнувся гузирем у Марійчине обличчя, просвистів біля її губ і ув’яв – так добрий фірман спересердя конячину не вдарить.

      Марійка чекала побоїв. Тремтіла в страху, але чекала їх – важких, болючих, бо мусили вони тепер впасти на неї, сам Бог так наказав.

      Але Штефан не вдарив…

      Пожалів… Пожалів?! Чому пожалів?

      Промінь добра блиснув з холодних Марійчиних очей, упав на зціплені Штефанові губи.

      Він опустив руки – багрець сплив з його обличчя – і сказав по-господарськи спокійно:

      – Іди до хати, проспися. Вечером ґазди в гості прийдуть.

      Стрепенулася, мов підрубана осика.

      – Штефане…

      – Іди до хати.

      – Штефане!! Вдар… Чуєш, що кажу: вдар!

      Обернувся і – за ворота.

      – В обід прийду. На Поляницю мушу…

      Побігла за ним слідом. Впала хвіртка, спотикнулася Марійка на дорозі, крикнула:

      – Вернися,