Осінні узори. Роман Іваничук

я забув, Федоре, – знову знизав плечима Тодосій. – Приїде на друге літо, то й набалакаєшся з ним.

      Образа обкрутила Федора, мов вужівка, і він мало не закричав: «Таж Василь і мій також! Чого його у мене так уперто відбираєш?»

      І тут він відчув, як не злюбив у цю мить сусіда, і пасіку свою, і бабу, що грілася на порозі до сонця, старість свою зненавидів, боже… навіть Василька!

      Підступив ближче і крізь зуби прошипів:

      – То ще довго твому Василеві рекрутувати?

      – Ти що, з бика впав? – витріщився Тодосій. – Яке – рекрутувати? На офіцера вчиться Василько!

      – На офіцера? Не смішив би ти, чоловіче, людей. Гадаєш, отак айн-цвай – і офіцер?

      – А ти як думав? За рік з двома зірками приїде.

      – Хе, дві зірки. За Австрії дві зірки капрал носив. Най твій Василь ще трохи бульби почистить!

      Не сподівався Тодосій чути від Федора такої мови. Скипів, і почалася тут чисто бабська сварка, за яку і донині соромно, але стриматися ні один уже не зміг. Як ота каламуть навесні через греблю…

      – Сам ти капрал, старий дурню! Офіцером буде мій Василь, так! І до хріну йому твого меду. Носиться з ним, як баба з поросям…

      – Перед кожним Різдвом і ти носив – від мене!

      – Свій брав! Зі своїх яблунь і акацій.

      – То зрубай їх, коли шкода!

      – І зрубаю!

      Того ж таки дня спиляв Тодосій розкішну акацію на межі. Гепнулася вона на Федорів город, і рій бджіл знявся над пахучою кроною. – Най тепер жеруть!

      – А щоб ти лежав разом з нею нинішньої днини! – товкла баба кулаком до кулака.

      Цього ж вечора оскаженілий від злості Федір притяг з лісу ялинки і посадив їх навпроти трьох Тодосієвих яблунь. Аби всохли.

      А на другий день стало соромно обом. Каявся Тодосій, і Федеві було гидко на серці.

      Але сварка є сваркою. Хто перший піде на перепросини?

      …Падають червонощокі спасівки на Федорів город і пропадають у росі. Їх не збирає ніхто.

      А ось вилетить рій і також може пропасти…

      І врешті він вихопився з крайнього вулика. Ну? Ну! А най тебе грім спалить! Закрутився в небо і легко, наче клубок диму, опустився на Тодосієву яблуню.

      – А пропади все пропадом, – закляв Федір. – Не треба мені й цих, що є. Для кого?

      І відтепер йому нічого не хотілося – ні бджіл, ні жити…

      А надвечір сільський поштар, який нічогісінько не знав про сварку сусідів, гукнув через тин на два обійстя:

      – Тодосію! Федоре! Могорич ставте, ваш Василь завтра приїжджає. Нате телеграму.

      Зиркнув Тодосій на Федора: «що буде?», а у Федора сльоза – кап-кап – і побігла з одного ока, звиваючись борозною. Затулив лице долонею.

      – Стара, – сказав тихенько до баби, щоб не чув сусід, – помий діжку, мед крутити буду.

      Але Тодосій бачив і чув.

      Вночі він вийшов у сад. Хоч і не вмів заходитись коло бджіл, якось зібрав сонний рій у скриньку й відніс у Федорову пасіку.

      Федеві також не спалося. Перед досвітком зцюкав ялинки й відтягнув їх у яр.

      А на другий день, ніяково потупцювавшись біля