Осінні узори. Роман Іваничук

знайти…

      – А я що кажу…

      Покотились у весельчака сльози, отак самі цюрком покотилися, схлипнули молодиці, а смаглява дівчина біля вікна аж підвелася і не зводить з нього очей.

      Автобус зупинився. «Новоселиця!» – гукнув шофер. Заметушилася бабуся.

      – Піду і я з вами, бабко, – сказав жартун, соромливо повитиравши очі, і знову безжурна маска лягла на його обличчя. – Проведу до лікаря. Вставите собі зуби, помолодієте. То, може, й вас візьму. Самі кажете – для дітей лиш…

      Вийшли обоє. Водій завів машину.

      – Стійте! – пролунав дівочий голос. – Я ще не зійшла.

      …Мчимо дорогами. Проноситься повз нас шматок великого світу. Його ми більше не побачимо, бо життя не їздить тим самим шляхом удруге. І тому ми щасливі, якщо нам вдається зупинитись у нестримному леті часу на одну лише мить і побачити хоч одне обличчя з сотні людей, які проходять мимо силуетами.

      1964

      Чужий онук

      М’яко гупають спасівки в Тодосієвому саду, а у Федевій пасіці рояться бджоли. Тодосій мовчки визбирує червонощокі яблука в кошик, а Федь ходить поміж вуликами й журиться, щоб рій не залетів на сусідову яблуню. Бджолам то що? Вилетить матка з виводком – і пропало. Не то що Тодосій не дозволить рій зібрати – гонор власний не дозволить…

      Бо сусіди у сварці.

      Про те, що Тодосій з Федором посварились, ніхто не знає і ніхто не повірив би. Їм по сьомій десятці й жили вони в злагоді півстоліття. Донедавна разом ходили в ліс на роботу. Дбайливо рахували свої метрівки й купи хворосту, отримували зароблені гроші й, повертаючись на неділю додому, згадували ті часи, коли добре жилося, а жилося добре тому, що були молоді.

      Проте й на старості літ є свої радощі.

      У кого є…

      Коли в Тодосія почали вже таки добре терпнути руки і сокира все частіше застрягала в смерековому поліні, сказав Тодосій:

      – Е, досить… Як навіть вкалічію – внук прогодує.

      Здалось тоді Федорові, що цими словами хотів сусід його вколоти. Тоді й він кинув сокиру й відповів:

      – І я з голоду не помру. Мені пасіка хліба дасть…

      І вперше відчув Федь, як та немічна й безнадійна старість сама відчинила ворота його обійстя й боляче вдарилась у груди, ніби тупа бартка: пасіка в нього була чимала, а дітей не мав ніколи.

      Обоє з бабою прожили довгий вік без дитячого гамору і дотепер якось не думали про це. А то, мабуть, через те, що отой онук, яким так змудра похвалився Тодосій і їхнім був. Так, так… Той Василько колись не міг нікому до пуття сказати, кого він більше любить: діда Тодосія, мед чи вуйка Федя.

      Отой Василько… В забрудненій сорочці, підперезаній вишиваною крайкою, тихенько переступав перелаз і зачаровано дивився, як мудрий пасічник у кропив’яному мішку з решетом замість дна порається біля бджіл… А вуйко Федір димив квачем і розмовляв з бджолами, мов з розумними істотами.

      І любив Василько вуйка Федора більше від меду, може, більше навіть від…

      Та коли підріс, став якось чужатися і меду не хотів брати, а тоді Федева старість,