Сині етюди. Микола Хвильовий

їхали по шосе, із корзинки випала «Женщина і соціалізм» – пом'ята, некрасива книжка.

      Тьотя Бася хвилювалась: думала, що це хтось нарочито. Позад усіх ішов Гіль і співав:

      – Ми смєло в бой пайдьом…

      Гудів ліс, падало листя – ішов листопад, прийшов листопад…А на віллах ще пахло кізяками і парним молоком.

      …Стояли золоті ранки й зодіяковий блиск.

      Із першої вілли Сидір кричав:

      – Микито! Та йди-бо, бісова личинко! Бандите клятий!

      Микита не озивався.

      РЕДАКТОР КАРК

      І Бєлий, і Блок, і Єсенін, і Клюєв —

      Росія, Росія, Росія моя.

      Стоїть сторозтерзаний Київ

      І двістірозіп'ятий я.

П.Тичина

      Связан я узловыми дорогами,

      На которых повесилась Русь,

      На которых трактиры с острогами

      Хоронили народную грусть.

В. Александровський

      І

      На стола поклав бравнінга й на нього дивився тривожно – редактор Карк. Згадав: холодний ранок – 1905 року чи 1906, тоді гімназистом був; це було вчора: учитель, а потім учень, а потім їх ховали в той ранок, у холодний, і дні йшли сірі, сірі – мабуть, того холодний. Гімназіяльна церква й піп із жіночим обличчям. Повітове місто, болото, гуси, хмари й цвинтар на горі.

      Кожний бравнінг має свою історію криваву і темну – у нас, на Україні, сьогодні: 3 березня року нашого п'ятого… а взагалі – 1922. Як довго як курс нашого карбованця, як товарний потяг у момент відступу в невідомість – і вогкий день, і на деревах жовті сльози, а біля дерев танок умирання – листя, а біля вокзалу метушаться сім'ї комуністів, а їх не беруть.

      Дехто не встиг сісти, і їх ловили по селах… Мого товариша жінку зловили, а потім зґвалтували, і вона стала дурненька.

      Кожний бравнінг має свою історію: темну, як духовне нутро окремої особи…

      Історія бравнінга така: ліс, дорога, втікачі, вороги, і хати, і дерева, і всім байдуже, вже дихати не можна, горять груди і згорають-згорають… Постріл… Темна історія. У буржуа відбирали бравнінги, і вони плакали, а потім у нас одбирали, і ми не плакали – не іронія! – а може, хто й плакав… Чого одну людину шкода, а до тисячі мертвих байдуже? Почуття колективізму нема – це не з «азбуки комунізму», провірте!

      Проте це не щоденник – це справжня сучасна новела.

      Редактор Карк підвівся, ще раз тривожно подивився на бравнінга і вийшов.

      II

      Із тихої вулиці пішов на клекіт. Жевріло блакиттю. На північ ішли води – дощ. На заході сонце в зелених усмішках: за міськими левадами вже зеленіло – теж ішло, і мріялось сонцем, за сонцем на Американський материк, тому – там океан, там велично й синьо.

      Так: телеграфічні дроти узгір'ям і проходили на брудні квартали міста, там вони вище над будинки.

      Так: після теплої зливи дротом котились краплі, зупинялись, звисали, а котрі налітали – вливались і падали на брук. Жевріло блакиттю.

      Чудово: смердюче, промислове місто велике, але не величне – забуло слобожанське народження, забуло слобожанські полки, не утворило американської казки: не йшли будинки в хмари