Сині етюди. Микола Хвильовий

ліси й тракти і досі були тривожні. Ходять бандити по лісах. На віллах тихо тому. Купражили гультяї колись, літали по шосе мотори, кавалькади, й гомонів ліс від музики, гамір буржуйський, купецький ходив по корчах… Тепер тихо, тепер їдять…

      …Колонії пішли далеко в ліси. От колонія, скажемо. Цвітуть діти, ростуть з молодняком дубовим, бронзові шиї, очі блищать, як спілі вишні після дощу. В колонії виховательки – тьотя Бася, соцвосниця… да…

      Господарською частиною завідує Гіль. Гіль ходить і співає: «Ми смєло в бой пайдьом за власть совєтов»… Цілий день співає. Соловей. Очі йому теж цвітуть, як спілі вишні після дощу. Звідки він – бородатий, мамулуватий? Хто його знає – революція родила. І він у свою матір конче закоханий – у революцію. Не знає нічого, крім цієї пісні,– і не треба.

      – Та покиньте ви співати, – кричить Анфиса Павлівна, гладка, охайна – німецької породи.

      Гіль зникає.

      Є ще стара діва – Павлина Анфисівна, – так кажуть, так звуть, – це не так.

      Ну, і так далі…

      Тьотя Бася – фанатичка. Зустрічає незнайому жінку:

      – Що ви читали з жіночої справи? Що? Бебеля «Женщина і соціалізм» не читали? Та невже?

      Витягає «Женщину і соціалізм». Читає, слухачі тікають. Вона молиться на Коллонтай і Ліліну. А Анфиса Павлівна розказує анекдоти:

      – Я вам по секрету. Цілий скандал був… Коллонтай кричить:

      «Стерво! Тебе в публічний дом». А Ліліна як схопиться: «Ах ти розпусто! Тобі жалко, що я з Зінов'євим живу?» Ха! А вона ж молода, а та стара.

      Павлина Анфисівна, як заходить сонце, іде до ставка, до купальні, роздягається, оглядає тіло й зітхає. Співає з натхненням: «Місяченьку блідолиций, за хмари швидше ти б сховавсь».

      У ставку купається сонце – на ніч. Десь далеко залізниця, десь потяг далеко.

      Б'ють корову в кошарі. Корова замукала й рогами – в землю. Пахне кізяками, парним молоком і свіжою кров'ю. Прибігла економка[17]:

      – Када ви, наконєц, убйотє єйо?

      – Та зараз.

      – …Та січас, – кричить економка і біжить – її покликано. Сидір чухається:

      – От стерво! Жалко їй народного добра.

      Микита не чухається:

      – Нехай. Все одно вже сховав.

      Здивований Сидір:

      – Що?

      – Мнясо!

      – Те, що буде?.. Тьху! От практикант!

      Микита закурив цигарку.

      Пахне зеленню, пахне кізяками.

      Сидір умочив у цеберку ножа й перехрестився:

      – Яке-небудь стерво, та ще й лізе. А спитати б тебе: де ти було, як ми власть завойовували? Ех! Одно слово – ех! Та й тільки.

      Потім він ріже, але не мовчить.

      – Більшовицька власть, щоб ти знала, не печериця печена. Це значить воля й свобода. Як ти набиваєш собі пельку, то й іншим не перешкоджай. О!

      Микита хитає головою:

      – Правильно!..Вони ріжуть корову.

      В колонії сідають обідати. Виховательки, діти.

      Анфиса Павлівна подивилась на Павлину Анфисівну та й подавилась. Павлина Анфисівна сама ж невинність: вона ж не знала, що Анфиса Павлівна

17

Це вілла.