Сині етюди. Микола Хвильовий

Ах! Павло… Павло… поспішає – міцний, бадьорий і злий.

      Збентежено ховалась в очеретах вона – ніч. Зорі горіли хоробливо й у солодкій тузі падали на поверхню.

      …Потім учотирьох ішли в клуню спати. В клуні на возі Гандзя здержливо реготала – і солодко було. Тріщав віз – і було тьмяно. На вулиці, і по городах, і по садках блукали зайві парубки й лякали ніч штучним іржанням:

      – І-го-го! І-го-го!

      І чути було ще тоскний заспів:

      Не за Леніна, не за Троцького…

      А в другім кінці співали:

      Чий я козак, звуся Воля,

      Українець з Гуляй-Поля.

      Гей шумуй, моє вино,

      Йде за правдою Махно!

      Біля Оксани лежав Мишко, мовчки цілував їй волосся, а вона мовчала. Мишко брав її руку й теж цілував. Оксана пручалась тихо.

      – Господи, не треба, у мене руки брудні.

      Мишко важко дихав і уперто не пускав її руки. Було тремтіння. І так цілу ніч: він її руки цілував, а вона пручалась. Іноді він її брав за груди, але зараз же «вибачався» і казав, що це якось так. Світало – і вони розходились. Дивно, яка ніч була коротка! Оксана козою бігла додому, і цілий день туманіло в голові.

      …А від дощок відпливав човен, а десь дзвеніли червоні дзвони зорі.

      II

      Минали дні, і в спогадах поринали ночі. Як це: десь біля Диканьки є село і хутір – а що тут раніше було? До татарви? Га? Так, село і хутір – і далі-далі… А що через сорок віків? Га? Гоголь, Мазепа, Карло XII.

      Моя люба соціалістична Україно! Степи, шуліка, і літнє сонце відходить за обрій, а за ним молочна стежка співає білих, а може, й червінькових пісень, мукають корови, з пасовиська бредуть – і далі-далі. Ферми, електричні плуги… машини, фабрики, заводи… Ах!.. І далі-далі… Молочна стежка співає – яких пісень?..

      Ішло літо, куріли сіновали, думали підстрижені луки. Проходили громовиці, відходили блискавиці – далеко-далеко, тільки на обрії блимало золото, і ріка тихо хоронила післядощовий глибокий смуток.

      Мишко казав Оксані:

      – Я скоро поїду до міста. І ти поїдеш. Я докінчу науку – тепер тихо. Тепер можна, і ти будеш учитись. Тепер усім можна, тепер для бідних школа.

      Оксана не любила комуністів, усе село не любило, а в Мишчиних очах стояло кохання, і вона вже любила комуністів.

      …У липні ночі були душні, із степів дзвонило – неясно, із невідомих химерних дзвонів. Тоді Мишко казав:

      – Оксаночко, яке життя! Хоч би скоріш до міста. Як мені хочеться до міста. У Київ поїду я…

      Думала про життя, думала про Київ, думала, що в Києві невідоме життя, думала про великі міста, де курить химерно, і хотілось до великих міст, до життя.

      І ще проходили дні, і в спогадах поринали ночі. І знову куріли сіновали. Але стало неспокійно.

      В Дамаївці партизани вбили двох комуністів, а Мишко втік.

      Із повіту приїхав карний загін. І Мишко знову збирав продподаток, але в Комарівку їздив рідко, бо боязко було. Коли приїздив – був несміливий, прислухався, не говорив про чудесне, тільки Оксані чудесно було.

      І