Вогнем і мечем. Генрик Сенкевич

Здорова вона, здорова; від амурів цих дівка ще справніша зробилася. Та я її зараз і гукну, а сама причепурюся трохи – соромно мені в такому вигляді гостя поштувати.

      Одягнена була княгиня в плаття з линялої набійки, поверх якого було накинуто кожух; взута ж у ялові чоботи.

      Але тут Олена, хоч і непокликана, влетіла до світлиці, дізнавшись од татарина Чехли, хто приїхав. Убігши, засапана й червона, як вишня, вона ніяк не могла віддихатись, і тільки очі її сміялися щастям і радістю. Скшетуський кинувся до неї руки цілувати, а коли княгиня навмисно вийшла, почав цілувати в уста, тому що чоловік він був завзятий. Вона ж не дуже й опиралася, слабіючи від щасливого захоплення.

      – А я вашу милість і не чекала, – шепотіла вона, мружачи свої прекрасні очі. – Та не цілуй уже так, негоже воно.

      – Чом не цілувати, – мовив лицар, – якщо мені й мед не такий солодкий? Я вже думав – засохну без тебе; сам князь поїхати звелів.

      – Значить, йому відомо?

      – Я зізнався. А він іще й радий був, згадавши про князя Василя. Еге, мабуть, напоїла ти мене чимось, дівчино, нічого й нікого, крім тебе, не бачу!

      – Це милість Божа – таке засліплення твоє.

      – А пам’ятаєш, як кречет руки наші з’єднав? Видно, так судилося.

      – Пам’ятаю…

      – Коли я в Лубнах з туги на Солоницю ходив, ти мені як жива являлась, а руки простягну – зникаєш. Але тепер нікуди ти від мене не дінешся, і нічого вже нам більше не завадить.

      – Якщо й завадить, то не по волі моїй.

      – Скажи, чи я тобі любий?

      Олена опустила очі, та відповіла врочисто й чітко:

      – Як ніхто інший у цілім світі.

      – Нехай мене золотом і почестями осипають, а я віддам перевагу цим словам, бо відчуваю, що правду ти говориш, хоч сам не знаю, чим зумів заслужити прихильність таку.

      – Ти мене пожалів, приголубив, заступився за мене і такі слова сказав, яких я раніше ніколи й не чула.

      Олена схвильовано змовкла, а поручик знову почав цілувати їй руки.

      – Володаркою мені будеш, не дружиною, – сказав він.

      І замовкли обоє, тільки він очей із неї не зводив, поспішаючи винагородити себе за тривалу розлуку. Дівчина здалася йому ще красивішою, ніж раніше. У похмурій цій світлиці, у грі сонячних променів, які розбивалися на веселки скляними коліщатками вікон, вона схожа була на зображення Пречистих Дів у темних костьольних вівтарях. Але при цьому від неї струмувала така теплота й така життєрадісність, стільки прекрасної жіночності й чарівності являв і лик, і весь образ її, що можна було голову втратити, без тями закохатись і кохати вічно.

      – Од краси твоєї я осліпнути можу, – сказав намісник.

      Білі зубки князівни весело сяйнули в усмішці.

      – Анна Борзобагата, напевно, в сто разів краща!

      – Їй до тебе, як олив’яній цій тарілці до місяця.

      – А мені його милість Редзян інше говорив.

      – Його милість Редзян по шиї давно не отримував. Що мені та панна! Хай інші бджоли із квітки тієї мед беруть, там їх доволі дзижчить.

      Подальшу бесіду було перервано приходом старого Чехли, що з’явився вітати