Вогнем і мечем. Генрик Сенкевич

зраділий, а в передпокої зустрів Скшетуського та кількох офіцерів від артилерії.

      – Навіщо викликали? – поцікавилися ті.

      – Мені в дорогу сьогодні.

      – Куди ж? Куди це?

      – В Чигирин, а звідти – далі.

      – Тоді ходімо зі мною, – сказав Скшетуський.

      І, прийшовши з ним до себе на квартиру, ну вмовляти Биховця, щоб той йому дорученням поступився.

      – Якщо ти друг, – говорив він, – проси, чого хочеш, коня турецького, скакуна, не пожалію, тільки б поїхати, тому що душа моя в ті сторони рветься! Грошей хочеш – будь ласка, тільки поступись. Слави особливої там не здобудеш, бо раніше війна, якщо їй судилося бути, почнеться – а загинути можна. Я ж знаю, Ануся тобі, як і багатьом, мила – а поїдеш, її в тебе й одіб’ють.

      Останній аргумент більше за інші подіяв на пана Биховця, одначе на вмовляння він не піддавався. Що скаже князь, якщо він не погодиться? Чи не розсердиться? Таке доручення – фавор од князя.

      Скшетуський одразу ж поспішив до князя й попросив негайно про себе доповісти.

      За хвилину паж повідомив, що князь дозволяє ввійти.

      Серце гупало в грудях намісника, що боявся почути коротке «ні!», після чого довелося б на всьому поставити хрест.

      – Що скажете? – мовив князь.

      Скшетуський кинувся йому в ноги.

      – Ясновельможний княже, я прийшов уклінно благати, щоби поїздку на Січ було доручено мені. Биховець по дружбі, може, й поступився б, тому що мені вона важливіша за життя, та тільки він побоюється, чи не будете ви, ваша княжа ясновельможність, сердитися на нього.

      – Господи! – вигукнув князь. – Та я б нікого іншого, крім вас, і не послав би, але здалося мені, що ви поїдете неохоче, нещодавно таку довгу дорогу подолавши.

      – Ясновельможний княже, хоча б і щодня мене посилали, завжди libenter[53] в ті сторони їздити буду.

      Князь зупинив на ньому довгий погляд чорних своїх очей і, помовчавши, запитав:

      – Що ж у вас там таке?

      Намісник, не вміючи витримати допитливого погляду, знітився, ніби в чомусь провинився.

      – Мабуть, доведеться розповісти все як є, – сказав він, – бо від проникливості вашої княжої ясновельможності ніякі arcana[54] приховати не можна; не знаю тільки – чи поставиться ваша милість із співчуттям до слів моїх.

      І він почав розповідати, як познайомився з донькою князя Василя, як закохався в неї і як прагне тепер її провідати, а після повернення з Січі відвезти її до Лубен, аби від козацького розгулу та Богунових домагань уберегти. Промовчав тільки про махінації старої княгині, бо тут зв’язувало його слово. Зате він так почав благати князя, щоб функції Биховця йому передоручив, що князь сказав:

      – Я б вам і так поїхати дозволив, і людей би дав, але якщо вже ви так розумно придумали власну схильність сердечну з моїм дорученням узгодити, залишається мені піти назустріч.

      Сказавши це, він плеснув у долоні й звелів пажу покликати пана Биховця.

      Зраділий

53

охоче (лат.).

54

таємниці (лат.).