Вогнем і мечем. Генрик Сенкевич

надзвичайної сили дивувався з вікна сам князь, який запросив затим пана Лонгина в покої княгині, де Ануся Борзобагата так спокушала того своїми оченятами, що назавтра литвин змушений був піти до сповіді, а наступні три дні в замку не показувався, позаяк палкою молитвою відганяв усі звади.

      Минуло днів десять, а Редзян не повертався. Наш пан Ян від очікування сильно схуд і так потемнів з лиця, що Ануся намагалася навіть довідатися через посередників, що з ним скоїлося, а Карбоні, лікар княжий, прописав йому якесь зілля від меланхолії. Та інше зілля було йому потрібне, тому що день і ніч думав він про свою князівну, все чіткіше розуміючи, що не якимось пустим почуттям переповнене його серце, а великою любов’ю, котру слід вдовольнити, інакше груди людські, як крихка посудина, розірватися можуть.

      Легко собі уявити радість пана Яна, коли одного чудового дня з самого ранку на його квартиру з’явився Редзян, забруднений, утомлений, схудлий, але веселий і з написаною на лиці доброю звісткою. Намісник як схопився з постелі, так, підбігши до нього, схопив його за плечі й вигукнув:

      – Листи є?

      – Є, пане. Ось вони.

      Намісник вихопив листа й почав читати. Всі ці довгі дні він сумнівався, чи привезе йому навіть при найсприятливіших обставинах Редзян листа, тому що не знав, чи вміє Олена писати. Українна прекрасна стать нічому не вчилась, а Олена виховувалася до того ж серед людей темних. Однак іще батько, мабуть, навчив її цьому мистецтву, бо написала вона великого листа на чотирьох сторінках. Щоправда, не вміючи висловитися пишно й риторично, бідолашка написала від щирого серця таке:

      «Уже я вас ніколи не позабуду, скоріше ви мене спершу, бо чула я, що трапляються поміж вами вітрогони. Та раз ви козачка нароком за стільки верст прислали, то, видно, люба я вам, як і ви мені, за що серцем вдячним і дякую. Не подумайте також, добродію, що це буде супроти скромності моєї так вам про цю любов писати, але ж ліпше вже правду сказати, ніж збрехати або таїтися, раз насправді в серці інше. Випитувала я ще його милість Редзяна, що ви в Лубнах поробляєте і які великодвірські звичаї, а коли він мені про красу та дорідність тамтешніх дам розповідав, я просто слізьми від великої печалі залилася…»

      Тут намісник перервав читання й запитав Редзяна:

      – Що ж це ти, дурню, розповідав?

      – Все як треба, пане! – відповів Редзян.

      Намісник продовжував читати:

      «…бо куди мені, сільській, рівнятися з ними. Та сказав мені ще козачок, що ви, ваша милість, ні на яку й дивитися не хочете…»

      – Оце добре сказав! – зауважив намісник.

      Редзян, по правді кажучи, не знав, про що йдеться, бо намісник читав листа не вголос, але зробив розумне обличчя і багатозначно кахикнув. Скшетуський же читав далі:

      «…і зразу я втішилася, благаючи Бога, щоб він і надалі вас у такій прихильності до мене утримував і обох нас благословив, амінь. Я вже так за вашою милістю скучила, як за батьком-матір’ю, адже