Вогнем і мечем. Генрик Сенкевич

я п’ю з ними й на бік Речі Посполитої перетягую. Вірними вмовляю залишатися. Якщо король мене старостою не зробить, то вважайте, мосьпане, що нема правди і вдячності за службу в цій нашій Речі Посполитій і ліпше воно квочку на яйця садовити, ніж головою ризикувати pro publico bono.[56]

      – Ліпше, ваша милість, ризикувати, на нашому боці воюючи. Але здається мені, що ви марно гроші витрачаєте на частування, бо таким чином їх на наш бік не схилити.

      – Я? Гроші витрачаю? За кого ви, добродію, мене маєте? Хіба не достатньо, що я запросто тримаю себе з хамами, так ще й платити? Фавором я вважаю дозвіл платити за свою персону.

      – А Богун цей що тут поробляє?

      – Він? У нього, як і в решти, нашорошені вуха до новин із Січі. За тим і приїхав. Це ж улюбленець усіх козаків! Всі з ним, як шльондри, заграють, бо переяславський полк за ним, а не за Лободою піде. А хто, приміром, знати може, до кого реєстрові Кречовського перекинуться? Брат низовим Богун, коли треба йти на турка чи татарву, але зараз він дуже обережний, бо мені під чаркою зізнався, що закоханий у шляхтянку і з нею одружитися хоче; й через те недоречно йому перед шлюбом із холопами брататися, тому він і жде, щоб я його всиновив і до герба допустив… Оце так мед! Ох і добрячий!

      – Налийте ж собі, ваша милість, іще.

      – Наллю, наллю. Не в шинках такий продають.

      – А чи не цікавилися ви, добродію, як звати оту шляхтянку, з якою Богун одружуватися зібрався?

      – А на біса мені, вельмишановний наміснику, її ім’я! Знаю тільки, що коли вона Богунові роги наставить, то буде пані оленицею величатися.

      Намісник відчув величезне бажання зацідити пану Заглобі у вухо, а той, нічого не помітивши, продовжував:

      – Ох, і красунчиком був я змолоду! Розповів би я вам, за що муки в Галаті прийняв! Бачите дірку в лобі? Доволі буде, якщо скажу, що її мені євнухи в сералі тамтешнього паші пробили.

      – А говорили, що куля розбійницька!

      – Говорив? Правду говорив! Усякий турчин – розбійник. Господь не дасть збрехати!

      Подальшу бесіду було перервано появою Зацвілиховського.

      – Ну, пане намісник, – сказав старий хорунжий, – байдаки готові, гребці у вас люди вірні; вирушайте ж із Богом, хоч зараз, якщо бажаєте. А ось і листи.

      – Тоді я звелю йти людям на берег.

      – У які ж краї ви, ваша милість, зібралися? – поцікавився пан Заглоба.

      – На Січ.

      – Гаряче там буде вам.

      Одначе намісник попередження цього вже не чув, тому що вийшов із дому на подвір’я, де при конях перебували козаки, зовсім уже готові в дорогу.

      – У сідло й до берега! – скомандував пан Скшетуський. – Коней перевести на човни й чекати мене.

      У будинку тим часом старий хорунжий сказав Заглобі:

      – Чув я, що ви, добродію, з полковниками козацькими злигалися та пиячите з ними.

      – Pro publico bono, ваша милість хорунжий.

      – Бистрі розумом ви, добродію, і його у вас більше, ніж сорому. Хочете козаків in poculis[57] привернути до себе, щоб, як переможуть,

56

заради суспільного блага (лат.).

57

за келихами (лат.).