Загублений між війнами. Наталка Доляк

діти, про них непокоїлися старі батьки, їм писали далекі й близькі родичі, їх навідували друзі й знайомі. Та ніхто з цих людей не міг гарантувати, що між ними не причаївся страшний ворог усього совіцького. Що цей ворог не сьогодні-завтра буде розсекречений і, вповні вірогідно, потягне у табори чи й до розстрільної стінки і цих чоловіків, жінок, дітей, що встигнуть до того часу підрости, немічних старих, добрих знайомих, колишніх друзів.

      – Від цих думок можна збожеволіти, – зверталась, бувало, завідувачка культурно-виховним відділом до темного квадратика вікна. Вона сиділа без сну, на ліжку спав чоловік, у своїх ліжечках діти, і лише їй не спалось, усе крутились у голові дурні думки про ворогів та друзів, про зраду та пильність, про необачність та перестороги, про страх та відвертість. Веремією йшли по колу, і вже не розуміла жінка, про що, власне, вона думає. Здавалося їй, що божеволіє. – Ні, – плескала врешті-решт себе по щоках, – вони заслужили! Ми ніколи не потрапимо у таку ситуацію, бо ми віддані своїй державі.

      Це трохи заспокоювало, а ще більше заспокоювали пігулки, які їй приписали у поліклініці. Снодійне. Без нього вже було сутужно.

      Яка ж прірва, незбагненна, неосяжна, така, що ніколи за життя, здається, не зникне, розділяє тих, кого держава ще не притисла до нігтя, і тих, котрі не вважаються більше людьми… Одні – хазяї, інші – не люди навіть, предмети. Предмети, які можна совати, ламати, викидати, а чи й милуватись ними, як, припустімо, витворами мистецтва, а милуючись, ґвалтувати, та так, аби жертва вдавала, що їй це подобається. До жіночої зони, яка була розташована за п’ятнадцять кілометрів від селища, полюбляли навідуватись браві вояки з Долинки.

      – Щось я сьогодні вимучений до нестями, – казав якийсь слідчий іншому, котрому довіряв. Казав це після десятигодинного робочого дня. – Гайда в сьоме! – не так питав, як просив.

      Нацуплювали кашкети, заправляли гімнастерки, проводили ганчіркою по чоботах – і вперед на відомчій машині. Секретарка дізнавалася, що товариші поїхали інспектувати жіночу зону, та й по всьому.

      У сьомому відділенні відбували покарання найзухваліші. Тут докупи зібрали упириць, які, коли вірити протоколам допитів, народились, вивчились та працювали лише з однією метою – знищити радянську державу як таку і кожного радянського громадянина разом із тією державою. Ворогині були небезпечні тим, що ховалися за дуже престижними й недоступними для простих людей професіями, міфічними професіями. Театр, цирк, кіно, філармонія – ось кубла, де ховались ворожі личини. Та їх розпізнавали доблесні воїни державної законності, а розпізнавши, заарештовували і привозили для відбування покарання сюди, поближче до Караганди. Артистки з виразними очима, балерини з міцними ногами, статечні співачки, невеличкі, але в’юнкі циркові прими – таким був контингент сьомого відділення. Звичайно, на зоні окрім цих були й інші – менш відомі, менш яскраві, менш знані. До них табірне начальство не їздило. Хоча… якщо проста селянка виглядала,