Загублений між війнами. Наталка Доляк

скаженого вітру. А той штовхав новоприбулих в’язнів, противився, аби ці зайди щось та побачили на підпорядкованій йому землі. Із величезного товпища ворогів народу, які, ніби річковий потік, винеслись на перон із низки рудих вагонів, викликали за списком зо два десятки засуджених та повели їх за периметр залізничної станції прочищеною від снігу дорогою, котра сполучала вокзал з адміністративною будівлею. Решті караульні гукнули: «Руш!», передаючи той вигук один одному, як це роблять спортовці з естафетною паличкою. Колона, дрібно перебираючи безліччю ніг, як величезна комаха багатоніжка, посунула по перону, і згодом її хвіст було видно аж на полі, а голова вже встигла упірнути за горизонт.

      – Куди нас? – наважився запитати в енкаведистів один із тих двох десятків обраних – високий статечний чоловік. Його голос звучав, як із радіо, – об’ємно та гучно.

      – А тобі не все одно, – відповів охоронець, який ішов поруч.

      Охоронець перевірив, чи не бачить начальство, яке очолювало почт, і швидко тицьнув тому, хто питав, недопалок цигарки.

      – Та я ж не… – чоловік передав куриво сусіду по колоні – чорноокому сутулому дядькові.

      – Дякую, – сусід затягнувся глибоко, зі знанням справи й передав недопалок іншому в’язню, по праву руку від себе.

      – Юрій Яковичу… – почав був говорити той, але не завершив, бо його перебили:

      – Номер тридцять чотири двадцять два, стулити пельку!

      Номер тридцять чотири двадцять два замовк, іще більше зсутулившись, мало не перегнувшись удвоє, а його супутник, той, що не палив, подивився на свою нашивку, чи, бува, не до нього адресоване звернення. Ні, в нього інші цифри, але говорити вже не хотілось, бо арештанти дійшли до сходинок, що вели у будівлю, оздоблену чотирма колонами.

      – Прямо тобі стиль неогрек, – посміхнувся Юрій Якович. – Не згірш, як Оксфорд, друже Гнате!

      – А ви були? – поцікавився Гнат.

      – Та проходив деякими коридорами, – відповів немолодий вже чоловік, який тримався за живіт і по обличчю якого пробігали судоми болю.

      Численна та ієрархічно вибудувана адміністрація карагандинського виправно-трудового табору – держави в державі – підпорядковувалась виключно центру, тобто Москві. Отримали телеграмою наказ – виконують. Оце попереду ешелону прийшло розпорядження: прискіпливо придивитись до групи так званих інтелігентів, провести додаткові допити на місці, виявити й запобігти можливим провокаціям, агітаціям та іншим видам протиправної діяльності, яку зазначені особи можуть вести у таборі. «При нагоді завербувати», – додавав уже від себе начальник табору й призначав відповідальних за інтелігентів.

      Ворогів, після того як завели у приміщення, розділили й кожного доправили до окремої камери з окремим прискіпливим та принциповим слідчим. Покос увійшов до охайної кімнатки на другому поверсі. Ніщо не нагадувало в цій кімнаті про в’язницю; чай у склянці з металевим підстаканником на столі, тарілочка з двома