Краями Грузії. У пошуках скарбу країни вовків. Олексій Бобровников

– той, хто змушує тебе думати: «Як вправно нитки рухають руками цієї людини».

      А потім вони заговорили. І тут вже я знаю, що на гачку.

      – В Киев не ходи. Забудь Наташу, – промовляє голос феї з вистави, що постає в подобі то машиніста, то раптом офіцера НКВД, а то й справжньої феї з якогось глухого російського полустанку.

      Фея, або янгол-охоронець, намагається захистити героя від того, від чого захистити ніяк не можна – від самого себе.

      І автор, знаючи це, як ніхто інший, далі веде своїх персонажів туди, звідки немає вороття.

      – Де межа, що відокремлює любов від ненависті? А може бути, вони – одне? – розмірковує герой за хвилину до того, як…

      – Гаразд, підключу я тебе до життя ще раз. Гірко тобі буде, плакатимеш… Поживи ще, – говорить фея, тепер вже точно справжня, з крихітними крильцями фея, несподівано спускаючись маленькою драбинкою з небес.

      І тут я згадую своє улюблене з Волошина: «В нем радостная грусть, в нем сладкий страх разлуки».

      Резо Габріадзе, який написав свого часу сценарії до кращих фільмів радянського кінематографа, викопує з мене ці два рядки кримського поета й багато, багато іншого.

* * *

      Недільний ранок почався зі співу і дзенькання маленьких дзвіночків. Звук голосів наближається.

      Виявилося, це процесія католиків, які йдуть до меси. Священик проповідує російською, чому я дуже радий, тому що вперше розумію слова служби:

      «Бог покличе тебе, але він не скаже “рабе мій”. Він скаже “друже мій”. Раб – це той, хто, німий і покірний, слідує за господарем. Ти ж, хто йде за ним з власної волі, не раб йому, а друг!»

      Ті, хто стоять біля храму, на протилежному боці вулиці й навіть по краях проїзної частини, – усі до одного опускаються на коліна.

      Машини гальмують, і, всупереч звичці, ніхто не гуде в клаксон. Навіть найбільш безпардонний і крикливий грузинський водій ні за що не заважатиме Божому промислові.

* * *

      – У цьому дворі – вся історія Грузії, – каже господиня.

      Кетіно розповідає, як 37-го року до них прийшов якийсь «большевик с ружьем» і сказав, що житиме в їхньому будинку.

      Вона не ідеально говорить російською, і «большевик с ружьем», можливо, був НКВДистом із пістолетом.

      На той час у родини Орбеліані вже забрали все: будинки, палаци, вежі, виноградники.

      А тепер ще цей «більшовик із рушницею», який вирішив стати їхнім сусідом…

      Половина будинку, що залишилась родині, дивиться вікнами на вулицю Абашидзе, названу на честь відомого літературного критика і дідуся Кетіно. Друга половина – на вулицю Джавахішвілі, названу на честь знаменитого історика, профіль якого зображено на банкноті номіналом 5 ларі. Нащадки цього самого Джавахішвілі живуть в іншому крилі, а в прибудовах надворі, колись облаштованих для слуг, – родичі НКВДиста, котрий оселився там не завдяки гостинності господарів, а всупереч їхній волі.

      Після довгих пояснень я нарешті починаю розуміти, хто кому родич у цьому дворі.

      Наступного ранку, перед сніданком, господиня сказала:

      – Я не знаю, як в Україні, а у нас заведено, щоб усі разом сідали за стіл