Краями Грузії. У пошуках скарбу країни вовків. Олексій Бобровников

до честі Важі, що він виконав прохання якнайкраще.

      Так я познайомився з Кетіно Абашидзе, праправнучкою останнього грузинського царя Іраклія II, і з привидами її будинку.

      Жінка, яка не любила галасу

      Тут завжди пахне свіжим хлібом і сумішшю пилу й одеколону, як зі старого флакона, що загубився в нетрях бабусиного трюмо.

      А у дворі їхнього будинку, в маленькому садку з кількома рожевими кущами й товстезною пальмою, – запах підвалу, полину і свіжозмеленої кави.

      – Ти спатимеш на ліжку, на якому спав сам Дюма! – каже господиня.

      Одна з головних родинних реліквій – ліжко, на якому, за сімейною легендою, спав автор «Трьох мушкетерів», коли писав у Тбілісі книжку дорожніх нотаток про Кавказ.

      «Хм… головне тепер вгадати, де в цьому ліжку “голова”, а де “ноги”. Щоб натхнення письменника передавалося в потрібне місце…» – подумав я.

      У кавказьких нотатках белетриста читач знайде безліч згадок про сім’ю Орбеліані, але жодної – про ночівлю в їхньому будинку.

      Утім, хіба автор завжди дає читачеві докладний звіт про дислокацію всіх ліжок, на яких йому доводилося спочивати?..

      У кімнаті, де мене поселили, безліч фамільних портретів: цар Східної Грузії Іраклій ІІ – прадід господині; її батько – альпініст, який загинув у 26-річному віці на одній із вершин Сванетії; далі, на стінах, малюнки й портрети у послідовності, зрозумілій лише господарям.

      Один із портретів не дає мені спокою. Самовпевнений погляд і примхливий рот.

      Хочу запитати: «Хто вона?», але, за грузинською традицією, починаю розмову здалеку. Запитую про прапрадіда, царя Іраклія, потім про будинок.

      – Великий двоповерховий особняк сім’я купила 1827 року.

      – Двоповерховий? – перепитую. – Але ж тут тільки один поверх?

      Кетіно всміхаючись вказує на той самий портрет.

      – Марія Вахтангівна не любила галас…

      Гамір переслідував її всюди, він просочувався крізь стіни з голосами слуг, криками вуличних торговців у центрі Тбілісі, де вона відмовлялася жити… Екіпажі, що проїздили вулицею, гомін візників, навіть дзвін католицького собору навпроти – усе це дратувало її.

      Вона так ненавиділа шум, що наказала розібрати верхній поверх і відселити галасливих служок у прибудову.

      А що ж вона любила?

      Кажуть, у неї був чоловік. Є жінки, про яких не виходить, навіть за всієї грузинської патріархальності, сказати «вона була дружиною такого-то».

      – Чи були діти в Марії?

      Здається, я вже знаю відповідь…

      – Діти? – перепитує Кетіно. – Ні, у Марії Вахтангівни не було дітей.

      Кажуть, вона влаштовувала в цих кімнатах літературні вечори.

      Хтось із письменників був закоханий в неї. Персонажі тих світських раутів збереглися в сімейному альбомі, де їхні риси залишила рука якогось талановитого скетчиста…

      Вони пили тут каву і їли її ласощі – смачнючі карамельні цукерки.

      У кімнатах, які належали Марії Орбеліані, я провів кілька дивовижних днів і ночей, насолоджуючись спокоєм товстезних