Краями Грузії. У пошуках скарбу країни вовків. Олексій Бобровников

вежами і шекспірівськими історіями вікових вендет.

      Якщо там кожна вежа оповідає свою історію, то тут драматичні герої не так часто потрапляють в об’єктив… Не тому, що в Аджарії бракує цікавих персонажів (бо їх, як читач незабаром переконається, якраз удосталь). Справа в тому, що у світі рекламних проспектів і впізнаваних брендів обличчя Аджарії майже неможливо передати одним реченням, прикріпити зрозумілий слоган, цінник і поставити на вітрину.

      У позаминулому, галантному, столітті Аджарія мала погану славу краю, повного розбійників.

      Але графиня Уварова (одна з найвідоміших кореспонденток Імператорського географічного товариства, яка подорожувала тут півтора століття тому) захищає цей народ елегантно й навіть дещо грайливо: «Об Аджарии и аджарцах весьма мало писали; серьезного исследования края и народа вовсе не существует, но взгляды и мнения о народе весьма различны: многие из местных служащих представляют их рыцарями чести, благородства и неустрашимой храбрости; другие называют их разбойниками и грабителями. Думаю, что оба мнения преувеличены и что аджарцы просто горный, неустрашимый народ, выросший среди неприступных гор; народ еще совершенно не испорченный цивилизацией, но который на своем веку перенес столько притеснений, набегов и войн, что он не может так скоро забыть прежних порядков и должен иногда поразбойничать, нападая на проезжих, угоняя лошадей, умыкая невест».

      У наші дні мені не доводилося зустрічати людину, яка розповідала б про гірську Аджарію щось, окрім невиразних чуток.

      Цей маловивчений край починається за кілька кілометрів від монастиря Зарзма. Там, де біля перевалу Годердзі звучить крик першого мулли.

* * *

      Десь удалині ледь вловимо, потім голосніше пролунав протяжний крик.

      Я довго прислухався і спочатку не міг зрозуміти природу цього звуку. Довгий зойк, схожий чи то на стогін, чи то на поклик, здавався мені віддалено знайомим. Він долинав зліва, з боку ущелини.

      Затихав, потім звучав із новою силою.

      Раптом я впізнав цей звук – так кричить мулла, скликаючи правовірних на молитву.

      Тут, у Грузії, я почув його вперше. Зупинившись на краю ущелини, я завмер, намагаючись розгледіти обриси мінарету.

      Але туманом так затягло дорогу, що в десяти метрах було геть нічого не видно, тільки чутно дзвоники корів і ковзання велосипедних шин по камінню.

      Чудернацька гостинність

      Кам’янистий спуск, який почався після перевалу Годердзі, довелося долати під проливним дощем. Я спустився з перевалу мокрий із голови до п’ят, вкритий багном настільки, що набув світло-коричневого відтінку, подібного до кольору маскувальної форми солдатів, які ведуть бойові дії в пустелі.

      Моє обличчя теж було вкрите суцільним шаром грязюки. Протирати окуляри, заліплені густим розчином глини та коров’ячого посліду, було неможливо, тому час від часу доводилося відривати одну руку від керма і вказівним пальцем знімати бруд із правого скельця, а вже за кілька секунд проробляти ту саму операцію з лівим.

      У такому вигляді я прибув до містечка Хуло недільним