Краями Грузії. У пошуках скарбу країни вовків. Олексій Бобровников

у чистий одяг, я поклав до кишені блокнот і, замкнувши двері на два замки, пішов на рандеву.

      Привітність господаря, ключі (предмет, який вперше за останні тижні опинився в моїй кишені), а також присутність представника офіційної туристичної служби, який прибув до Грузії у складі американських Peace Corps, розвіяли найменші сумніви в надійності цього місця.

      «Аджарцы называют свое государство и свою религию татарскими. Из других народов они знают грузин, русских и френгов (европейцев). Первые олицетворяют христианскую религию, вторые могущество, а третьи – мудрость», – ішлося в путівнику, виданому в Тифлісі наприкінці XIX століття.

      Американець Патрік (так звали туристичного експерта) чекав на мене біля зеленого ГАЗика.

      Це був молодик із ледь окресленими вусиками. Патрік вийшов з автівки на милицях – ліва нога була в гіпсі.

      – Що ти знаєш про скам’янілий ліс? – спитав я після ритуальних вітань, розмов про погоду та інші речі, про які личить говорити в перші хвилини знайомства.

      – Скам’янілий ліс? – перепитав Патрік. – Де це?

      Як виявилося, за кілька місяців у Грузії Патрік не лише непогано опанував грузинську, але й заразився місцевим синдромом «розберемося на місці», ознаки якого я вже діагностував і в себе.

      Перша складність, із якою ми стикнулися, була лінгвістичною.

      Термін «скам’янілий» не знайомий більшості грузинів, навіть тим із них, хто добре володіє російською.

      Бесіда з тутешніми мешканцями велася російською мовою, якої Патрік не знав. Слово, значення якого співрозмовникові було невідомо, він сприймав за інший епітет, щось на кшталт «чарівний» або «зачарований». А оскільки ніхто не хотів зізнаватися в тому, що перекладає, користуючись виключно інтуїцією, усі кивали головами і вказували пальцями в бік якогось лісу в околицях. Усі вони тицяли пальцями в різні боки…

      Розмова ставала емоційнішою, особливо в ті хвилини, коли до нашого кола приєднувався новий співрозмовник і діалог переривався реплікою: «Звідки ти, брате?»

      Коли з’ясовувалося, що гість приїхав з Києва, традиційно звучало наступне запитання: «Ну як там Хрещатик?»

      Іноді співрозмовник у своїх ностальгійних спогадах добирався до моєї вулиці, намагаючись знайти й там спільних знайомих. І знов треба було починати від самого початку…

      Патрік спостерігав за нами з відкритим ротом і час від часу просив перекладати.

      З радісною інтонацією я відповідав американцю, що все йде чудово, але ніхто з присутніх не має ні найменшого поняття про скам’янілий ліс.

      Тутешні, здогадавшись нарешті, що, попри демонстративну радість від розмови, я абсолютно не задоволений відповідями, вирішили долучити до участі в нашому клубі «Що? Де? Коли?» свіжі сили.

      – Гаразд, зараз покличемо Малхаза. Він там полює. Він мусить знати, – сказав один із них.

      Малхаз говорив російською ліпше за інших і, здавалося, з перших слів зрозумів, про що йдеться.

      – Це дуже далеко. Треба їхати верхи, – сказав Малхаз. – Я дістану коней, араа проблема, немає проблем…