Камінь посеред саду. Володимир Лис

не погоджувався рум’янощокий. – Та й тренер наш не любить таких експериментів. Інша річ, якби ми були в групі лідерів чи мали надію на медалі.

      – Любить – не любить, а треба ставити.

      – Краще не ризикувати, – вже сердився дядечко, наче його сусід був тренером. – Гра відповідальна, має бути реванш, і оголювати фланги не дозволимо. А Варченко якраз універсал.

      – Тоді знову в захист Кулиняка? – копилив губу сусід. – Значить, захищатися, коли треба вигравати?

      – Я цього не сказав…

      – Дозвольте, – втрутився я.

      – Чого тобі? – рум’янець у дядечка став ще виразнішим, певно, він був незадоволений, що отак зненацька перервали суперечку.

      – Ось, – простяг я квиток.

      – Ат, – махнув він рукою. – Хіба тобі місць бракує?

      Вільні місця були – і в цьому, і в інших секторах, але вище. Отже, гірші.

      «Ат, який з мене вболівальник», – подумав я і поліз нагору.

      Через кілька хвилин розпочався матч. Цікаво, хто там у захисті з лівого краю – універсальний Варченко чи якийсь неофіт цього зеленого, акуратно підстриженого газону?

      Ще через хвилину, може дві, я збагнув, що мені це байдужісінько. Що з того, що команда навіть виграє, коли я все одно лишуся в програші? Я раптом фізично відчув довкола себе порожнечу. Наче я сам- самісінький на величезному стадіоні. Почував себе цілою юрбою, якій ні з ким спілкуватися і сперечатися, бо нікого більше на стадіоні немає. Це було дивне відчуття, аж я здригнувся й оглянувся довкола. А втім, поруч мене й справді було порожньо – і праворуч, і ліворуч на якийсь десяток місць. Я наче кимось спеціально посаджений в карантин. Здригнувшись ще раз, я почав поволі посуватися до правою боку – там скраю сиділа молода пара. Вони дивилися не на поле, де тривала баталія довкола м’яча, а одне на одного. Хлопець був повернутий до мене боком, і я не бачив виразу його обличчя. Зате дівчина… Здавалося, ніжність струменить з усієї розслабленої, захопленої спогляданням коханого, постави. Не тільки обличчя: очі, тонкі вуста, маленький примхливий носик, також розсипане по раменах русяве хвилясте волосся, накинута наопашки легка кофтина, довгі руки з тонкими, ледь не прозорими пальцями, – усе випромінює дивну лагідну ніжність, від споглядання якої ставало затишніше на душі. Я несамохіть прикипів поглядом і вже не в силі був відірватися від цього тихого чужого щастя посеред людського гамору, виру голосних пристрастей. Незабаром дівчина, мабуть, помітила мою зацікавленість, бо зніяковіло відвела очі. Юнак оглянувся, зиркнув примружено й гостро, знизав плечима. Вони стали дивитися на поле. Я відчув себе дуже кепсько і ледве дочекався закінчення першого тайму.

      У перерві відразу кинувся шукати Левчука. Але його, як на зло, ніде не було видно. Зробивши коло біговою доріжкою, я вийшов за ворота стадіону. Дві меткі тітоньки торгували збоку квасом і морозивом. Повагавшись, прилаштувався до меншої черги.

      – Хай йому грець!.. – почулось майже біля самісінького вуха.

      – Невже вони будуть так само валандатися