Камінь посеред саду. Володимир Лис

не зарадить. Можна стояти за дошкою, можна креслити, можна, все можна, але навмисне час не підженеш, не витравиш із себе порожнечу після цієї розмови.

      Я побалакав з Вадиком про кіно, в яке він учора ходив, розповів, що я читав щось подібне, ось лише назву повісті не пригадаю. День тягнувся нестерпно. Як не дивно, я прагнув розмови з Магдою.

      Додому ми йшли з Оленкою. Вона розповідала про відпустку, мандрівку в гори, всілякі придибенції, які трапилися з ними, ночівлю за дощової погоди, коли зірвало намет і вона боялася, що ось-ось на голови попадають смереки, бо ті страшенно скрипіли на вітрі. «Як стільці в кабінеті Кавуніна», – подумав я. А Олена далі казала про те, що все-таки людині інколи варто забувати про домашні клопоти і отак мандрувати, відчувати, що ти вільний і розкутий, радіти, що є на світі високі гори і шумливі гірські ріки, що є вершини, які ти не підкорив.

      – Ви мандрували самі?

      – Так. Діти були в моєї мами.

      Вона розповідала далі, намагалася захопити тією розповіддю мене, але слухав я все менше й менше. Нас з’єднував і роз’єднував людський потік, люди кудись поспішали, тільки мені не було куди поспішати, хоч ще годину тому я бажав якомога швидше втрапити додому і розставити всі крапки над «і». Тепер я зрозумів, що ніяких крапок не буде, що плин подій мені непідвладний. І це змусило подумати, що коли бути до кінця відвертим перед самим собою, то я досить слабка людина.

      «А може, це розуміє й Оленка», – раптом здригнувся.

      З несподіванки спинився, наштовхнувся на тітоньку з двома величезними авоськами, вона почала дорікати за неуважність, та я не став слухати, швидко втік, розчинився в цьому потоці, сховався за спинами інших людей. Не тому, що злякався докорів тієї товстухи. Мені ні з того, ні з сього здалося, що вона почула мої думки – передалися під час нашого зіткнення абощо. Звісно, безглузде відчуття, але я пробіг кілька десятків метрів, перш ніж заспокоївся, і почекав Олену, яка роззиралася, загубивши мене з очей.

      За рогом розкрилювалося на всі чотири боки перехрестя, де нам з Оленкою треба було розлучатися. Як у тій пісні: їй – наліво, а мені – направо.

      – Чао, – махнув я рукою.

      – Усе буде добре, – сказала Оленка.

      – Авжеж, – легко погодився я. – Наші сьогодні обов’язково повинні виграти.

      – Які наші? – не зрозуміла вона.

      – Сьогодні ж футбол. Я, мабуть, піду подивлюся. Встигну ще. Гайда вдвох? – запропонував для годиться.

      – Мій Петро теж, певно, вже там, – сказала Оленка. – Ну, біжи. Ні пуху ні пера!

      – Ні риб’ячої луски, – пожартував я. – Наші обов’язково виграють.

      – Усе буде добре, Андрійку, – повторила Оленка.

      Я довго дивився їй услід. Раптом збагнув, що її бадьорі розповіді – то намагання якось підтримати мене, розвіяти, відволікти від невеселих думок. Невже ця жінка знає про мене, як і я про неї, більше, ніж належало б знати? Звичайні жіночі жалощі?

      Тієї миті мене штовхнули в спину, я ледь здригнувся і згадав, що, коли хочу втрапити на стадіон до початку матчу, треба поспішати. Далі я вже побіг. Летів щодуху, намагаючись на бігу лавірувати між