Камінь посеред саду. Володимир Лис

одного. Або двох… Двох навіть краще. Посварився з жінкою – на футболі душу відвів. Теща насолила: на полюванні – бах-бах. Подихав, походив, ну, хильнув там для розрядки. Вертаєшся – як огірочок. У дружини теж пазурці сховалися. Крім того, розлука, хай і короткочасна, облагороджує сімейне життя. Не чув про таку теорію? Гаразд, якось детальніше розкажу.

      Ми вже прийшли. Рухаємося довгим коридором, де безліч дверей, а за ними – працівники різних управлінських відділів. Підіймаємося східцями на другий поверх, де наше КБ.

      – Чого ти летиш, як на пожежу? – дорікаю, бо Комаров надто пружно долає східці.

      – Коли піднімаєшся кудись, дихай рівномірно, – радить він. – Це теж свого роду зарядка. Усе треба, брате мій, робити з користю.

      Наш коридор тоне у півтемряві, і Комаров вмикає світло. Тепер і стіни, і він сам набувають синюватого відтінку. Наче в якомусь фантастичному фільмі, де герої теж рухались отак-от довгим коридором у примарному відблиску корабельних світильників.

      Комаров навіть трохи схожий на героя того фільму – дужий, широкоплечий. Йде своєю ведмедячою ходою, певний у собі й усіляких вигаданих ним теоріях. А я, чому я не певен у собі?

      Сусідні з нашим сектором двері відчинені. Коли проходимо мимо цих дверей, з-за стелажа визирає русява голівка бібліотекарки Тоні.

      – Хлопчики, – гукає вона. – Нову літературу одержали. Заходьте, подивитесь.

      – Зайдемо? – питає Комар.

      Заходимо. Довго й нудно передивляємося технічну літературу, яку розсортовує Тоня. Комаров залицяється, вони жартують, я хочу щось і собі, на лихо, ніщо не лізе до голови. Зрештою, схоплююся, зиркаю на годинника, бо ми явно запізнювалися. Стрілки показують за п’ять дев’яту. Підношу до вуха – ні, цокає.

      – Скільки на твоїх? – питаю Комарова.

      – За п’ять дев’ята, – каже він. – Зараз підемо, зачекай хвильку, старий, я натрапив на цікаву книженцію.

      Отже, минуло всього десять хвилин, як ми зайшли до бібліотеки. Я пробігаю очима по стелажах, далі переводжу погляд на стіл, де стоять ящики з формулярами, зауважую маленьку чорну сумочку, з якої виглядає квадратне, трохи надщерблене дзеркальце, стосик чистого паперу, довгу кулькову ручку біля нього, збоку ще один аркуш зі словами «Доброго дня, Владиславе Аркадійовичу!», напевне, Тоня почала писати комусь листа. На краю стола помічаю напівстерту чорнильну пляму. На цьому стіл закінчується. Цікаво, скільки часу я витратив на цей огляд? Ого, майже цілих п’ять хвилин. Невже справді мені було так важко зосередитися? Ні, я помилився, то не велика стрілка, а всього лиш секундна була над цифрою дванадцять. Ось вона вже оббігла половину циферблата.

      «До біса, – кажу я собі подумки, підводячись. – Можна перехитрити самого себе, але час – дзуськи».

      Від цього відкриття мені раптом не знати чого легшає на душі, хоч, певно, його робили до мене мільйони людей. Виходжу в коридор ще впевненішим, ніж був чверть години тому. Та певності цієї вистачає лише на шлях до наших дверей – чотири рівномірних кроки. Я берусь за дверну ручку, а із сусідніх виходить,