Камінь посеред саду. Володимир Лис

ж далі? – подумав я. – Ага, пошта. Треба подзвонити додому».

      До найближчого відділення зв’язку, де знаходився міжміський телефон, теж рукою подати.

      Я навмисне не став набирати за кодом, а замовив розмову із селищем у поважної чорноволосої тітоньки, що напівдрімала за високим подряпаним бар’єром.

      Трохи порахувавши тролейбуси, які безжурно-інтервально проносилися мимо, я всівся коло оббитої червоним дерматином стіни. Треба було б дорогою купити газету. А так довелося заплющити очі й відразу відчути присутність у моїй свідомості Магди.

      Я побачив, як вона щось каже до мене, я не відповідаю, вона починає рвучко збиратися.

      «Але ж так було вчора, – подумав я, – крім того, я не міг цього бачити, бо спав».

      Можливо, я засну й зараз? Але для чого я тоді замовив розмову?

      Хтось прочовгав повз мене. Я розплющив очі і побачив старого дідка з пишною розпатланою шевелюрою, що артистично розметалася по плечах.

      Я провів дідка поглядом і подумав, що Магда не любила людей з довгим волоссям. Щось вона говорила про це останнім часом. Невже мені цікаво, що вона говорила?

      Цікаво, де вона зараз? У котроїсь із подруг? Поїхала до Іринки? Чи, може, до своїх батьків?

      Я розумів, що мав би зателефонувати кудись, зчинити тривогу, шукати, адже все-таки не голка і не сумка зникла, а дружина, але не мав до цього ні найменшого бажання. Імітувати почуття, що ми з успіхом робили, відколи минуло перше взаємне захоплення? Ні, з мене досить.

      Крім того, я був певен, що Магда не пропаде. Авжеж, не пропаде, нема чого й бідкатися даремно. Коло знайомих у неї – дай Боже, вміння спілкуватися з людьми теж не позичати. Що ще треба?..

      Підсвідомо я розумів, що мав би все ж зробити якісь кроки, що, можливо, Магда й сподівається на те, що буду шукати, може, хоче таким робом перевірити моє ставлення до неї, але… навіщо?..

      А втім… Навіщо я їй обіцяв золоті гори… Бо вірив. Вірив у власні сили, у свою зірку, у своє призначення на цій землі.

      Усе ж виявилося набагато складнішим. Ніхто не зустрічав мене з розкритими обіймами, не поспішав утілювати мої ідеї в життя, більше того, вони з кожним роком, новою розробкою виявлялися недолугими і банальними. Сірими, як зграя вовків. Та у вовків хоч є зуби, мої ж ідеї і задуми повмирали без найменшого опору, ніби, коли з’явилися на світ, уже відчували себе приреченими.

      – Ясенівка, пройдіть у восьму кабіну.

      Квапливо підвівшись, я зайшов до кабінки, взяв трубку.

      – Алло, я слухаю, – почув зовсім поруч лагідний мамин голос. – Це ти, Михайлику?

      – Ні, я. Доброго ранку, мамо.

      – Андрійку… Ти з дому дзвониш? З міста?

      – З міста, звідки ж іще.

      – Я гадала, може, ти..

      – Ні, я не приїду. Магда у вас?

      – Ні, – здивовано сказала мама. – Вона мала приїхати?

      – Ні, – поквапно відповів я.

      – Тоді чому ти питаєш?

      Чути було, що мама здивувалася ще більше. Я навіть зримо побачив, як побіліло її обличчя – у неї манера лякатися з будь-якої дрібниці. Я гарячково шукав слів, а язик наче прилип до піднебіння,