Камінь посеред саду. Володимир Лис

влаштуюся на новому місці. Не намагайся мене шукати, між нами все закінчено. Так, все тому, що ти…»

      На цьому прощальне Магдине послання обривалося. Я навіть пошукав очима продовження, але його не було. Утім, зрозуміло й без слів, хто я в її очах. Я сів на стілець, але, дивна річ, мене зовсім не огортала печаль. Тільки всередині зяяла порожнеча. Я міг би поклястися, що коли б я подивився збоку на себе, то побачив би її. Якоїсь миті в мене майнула думка, що вона навіть більша за мене самого.

      «Химера», – сказав я собі.

      Авжеж, це химера, якої треба якнайшвидше позбутися. Я поткнувся було до холодильника, де стояла пляшка горілки, але вчасно згадав, що пияком я ніколи не був, та й пити самому – ні!

      – Кепські твої справи, хлопче, – сказав я вголос.

      Мій голос відбився, наче гумова кулька, від стіни коло вікна – і розбиті крихти його впали до моїх ніг. Усе до біса!

      Я ступив кілька кроків і став як укопаний. Хвилин кілька ще намагався боротися з відчуттям, що це зовсім не моя квартира, що мені негайно слід забиратися звідси – і чим швидше, тим ліпше. Але це відчуття виявилося сильнішим за мене, воно нестримно потягло мене надвір.

      Я біг сходами, ніби поспішав повідомити про грабіжників чи пожежу. Лише внизу, коли обличчя залоскотав струмінь доволі холодного повітря, спинився. Цієї ж миті десь мовби збоку з’явилося інше непереборне бажання – зустріти когось, будь-кого, аби побачити знайоме обличчя, аби перекинутися хоч кількома словами про що завгодно, навіть про те, з яким результатом закінчився сьогоднішній футбольний матч, про який я забув, ледве відійшов на пристойну відстань від стадіону.

      Наша вулиця, однак, була порожня. Лише віддалік цокали чиїсь тонкі підбори, бо стукіт був дрібним і різким, хоча його й пом’якшувала відстань. Я пішов на той цокіт. Ішов, доки не відчув, що він зникає. Тоді я пришвидшив ходу. Мої кроки заглушали цей дивний вабливий звук, і, злякавшись, що я втрачу ще не збагнуту нитку зв’язку з чимось вкрай мені тепер необхідним, я побіг. Гупання підошов було таке голосне, ніби я буджу людей у ближніх будинках. Але вікна їх у переважній більшості не світилися і не засвічувалися, може, я на бігу погано роздивлявся, а може, й просто лише хтось подумки чортихнувся, коли в його дрімоту ввірвалось оце пізнє важке гупання.

      Незабаром я наздогнав жінку. Напевне, почувши кроки, вона озирнулася. Раз, вдруге, потім і собі пішла швидше. Але спинився я лише, коли став поруч із нею. Спинилась і вона, злякано поглянула в мій бік. Цієї миті ми якраз були під ліхтарем, і я роздивився її обличчя. Воно було невродливе, якесь випнуте вперед, а переляк робив його майже потворним, принаймні мені так поввижалося на якусь мить, і я навіть мимоволі одвернувся. Але жінка вже пильно дивилася на мене, я відчував силу цього погляду, навіть одвівши свої очі. Притягнений цією силою, я зиркнув на неї знову, але враження не змінилося, тільки саме її обличчя наче пом’якшало.

      – Що вам потрібно? – спитала вона на диво приємним, хоч і трохи зляканим голосом.

      – Пробачте, – пробурмотів я, – пробачте. Я помилився.

      Вона знизала плечима,