Таємниця. Юрій Андрухович

і поригаємо. Того ранку так воно і сталося. Рукавішніков (він же Рукав) зранку навів до нас повну кімнату своїх старшаків – курс третій, четвертий, навіть чи не п’ятий, всі такі зарізяки з вусищами, бакенбардами, в джинсі і в тільняшках, абсолютні тобі ветерани недавньої війни у В’єтнамі. Ідея була гуманна: зближення між поколіннями, студентська солідарність, посвячення молодих. Ми й незчулись, як на столі, під столом і всюди по кутах завелися незліченні голови пляшок, і вони впритул витріщились на нас. Що це було – «Гроно Закарпаття»? Зараз уже не згадати… Пам’ятаю лише, як уже десь після другої склянки ми всі затягнулися димом і світ виявився дедалі швидшою каруселлю. Ефективність шмурдяків полягала в тому, що вони коштували небагато, пилися відносно легко і великими дозами, найчастіше повними гранчаками, а вставляли фактично вмить. Краще за мене це може пояснити Індрик – він уміє все обґрунтувати з біохімічної точки зору: процент цукру, спиртові домішки, коефіцієнт засвоєння слизовою, м’якими тканинами, концентрація, консистенція. Пам’ятаю, як Рукав усе бігав і бігав по нові пляшки, чомусь саме він – з дитинства легкоатлет. Пам’ятаю, як о пів на дванадцяту ми всі заревіли старовинну махновську пісню «Любо, братци, любо!». Вона донині для мене одна з улюблених, ця «Любо, братци!», але май на увазі: щойно я почну її співати, це завжди знак, що мені досить. Так уже склалося.

      І саме тоді пролилася перша кров?

      Ні, що ти. Уяви собі – дванадцята дня, і всі готові, всі – ветерани і молодняк – всі кудись розповзаються, кімнату перетворено на суцільне смердюче звалище: гори недокурків, голова обертом, порожні пляшки, так і хочеться додати – порожні душі. Я лежу на одному з ліжок, я лежу навзнак, щоб не обблюватися, мої молоді очі, очі мої грусниє, втуплені кудись у небо, себто угору, у стелю, у тріщину. І думка в мене всього тільки одна, але вельми суперечлива: от я фактично не стою на ногах, а мені за півгодини треба підвестися і вийти і винести свого крокодила з тисячею чужих рублів і йти цілих 15 хвилин до кінцевої зупинки трамвая, а потім ще їхати 20 хвилин трамваєм, де мене звідусіль затиснуть цілком огидні люди, львів’яни і львів’янки, від яких мене не зможе не зблювати, і вони всі шипітимуть своє такий молодий, а так напившшшя, бо я справді такий молодий (поет!) сімнадцятилітній (поет!) і такий самотній, п’яний, і навіть ще ні з ким у житті (поет!), не цілувався, тож вони запросто вирвуть у мене ті гроші і всю мою душу і радісно порозпихають (поет!) по всіх своїх смердючих кишенях… А мене здадуть на миловарню. З того дня я наче знайшов одне зі своїх сталих положень на цій землі. Я так і бачу себе, як я лежу навзнак, завжди навзнак, лицем до стелі, на десяткові інших ліжок чи просто матраців планети і світу – у 17 років, а потім у 18, коли мою голову крутило в центрифузі, а крізь туман в очах я побачив патлаті обриси Дема, і у 19, коли всі по черзі схилялися наді мною і щось останнє нашіптували, а я лише розпливався дедалі ширшою посмішкою, і у 20, коли в Садового