Название | Таємниця |
---|---|
Автор произведения | Юрій Андрухович |
Жанр | Современная зарубежная литература |
Серия | |
Издательство | Современная зарубежная литература |
Год выпуска | 2012 |
isbn | 978-966-14-5309-7, 978-966-14-4811-6, 978-966-14-5310-3, 978-966-14-5312-7,978-966-14-5313-4, 978-966-14-5311-0 |
Розумію.
Та ні, навряд чи ти це справді розумієш. Я сам уже цього не розумію. Коли все це вперше, і в тобі пульсує стільки дурнуватого щастя, і ти замалим не розриваєшся від одного-єдиного слова ого. Ого, пронизує тебе, ого, вона це робить язиком, ого, як у неї добре під светром, ого, який я, виявляється, нахаба, ого, куди я поліз, ого, а це, виявляється, такий пиптик, так ось ти який, ого, ого, ого. Це було суцільне ого. Збоку це мусило виглядати як початок порнофільму «My First Sex Teacher» з тематичної категорії «Mom + Boy» – але тільки як початок. Потім ми вибігли з гуртяги на сніг, було дико і радісно. У такий спосіб ми промучили себе всю ту зиму плюс добрячий шматок весни, суцільний петинґ, спостерігання за вікнами і провалені побачення. Хоч насправді лише січень був нашим. Потім щось таке зламалося і пішло цілком косо. Найгіршою була ця різниця у віці. Або краще сказати – брак досвіду з мого боку. Мені страшенно не подобалося бути з нею на людях. Усі так співчутливо дивилися на мене, ніби я був якимось піддослідним кролем. Або офірним цапом. Щоб дорівнятись їй, я всім брехав, начебто ми однолітки. Мене розлущували фактично без зусиль – як горіх кракатук. (Так? Вам уже двадцять два? А виглядаєте зовсім ще юним!) Моє волосся було завдовжки з мушкетерське, але вуса не дотягували. Вуса тільки-но пробилися в нерішучості – не знаючи ще до ладу, рости їм і далі чи не варто. Саме тоді я трошки запізнався з цим особливим людським поріддям – міщанством Львова. Це колосальне явище, увесь цей бестіарій, цей безконечний і нерозв’язний пасьянс пліток, інтриґ, прихованих скандалів, шлюбних партій, хитросплетіння зрад, плекання чистоти альянсу, раси, конфесії, чогось там ще. Ти уявляєш – я міг стати частиною цього всього! Я міг з нею одружитися, ще тієї ж весни, цілком таємно від власних батьків, і увійти до цього двору таким собі 18-літнім принцом-зайдою, чужокровним парвеню, зеленим і недоумкуватим.
Хоча в «Малій інтимній урбаністиці» ти начебто захищаєш цю львівську герметичність. Ти пишеш: «Завдяки цьому місто вижило, зберегло себе в найтяжчі часи. Львівські чутки і балачки – це такий спосіб взаємної підтримки. Бо справжні львів’яни – це велика родина, la familia, мафія, де всі підтримують одне одного своїми ненастанними пліткуванням, зацікавленням, заздрістю, ненавистю, котра межує з любов’ю, настирливою увагою. Він шалено живучий, цей Львів, недаремно ж він з родини котячих».
Звісно, я й зараз його захищаю. Мені здається, я не сказав про нього жодного лихого