Таємниця. Юрій Андрухович

про те, що я увесь той час ставав поетом. Тобто в моєму випадку відступало якраз реальне – під тиском уявного. Що там далі?

      «Іноді це була тінь якогось нетутешнього й нетеперішнього персонажа з виеміґрувалої пташиної країни»…

      Дякую, досить. Саме так – іноді. Іноді це були сліпці. У Львові вони траплялися всюди, з першого ж дня. Я так розумію, що там якась сліпецька колонія, цілий інтернат або щось таке. При цьому здавалося, ніби очі їм повиколювали ще років тому з триста. Всюди ці чоловіки – чомусь майже всі вони чоловіки – з білими паличками, якесь таке безперервне намацування стежок, вузлів, поворотів, торкання ринв, порогів, трамвайних східців, тротуарної кромки. Страшенно багато сліпців на душу населення. Більше, здається, лише божевільних. Це типово для всіх репресованих міст – велике число божевільних або диваків. У Львові психіатричний шпиталь на вулиці Кульпарківській, район міста теж називається Кульпарковом. Але часом тобі здається, що той Кульпарків значно більший, що він більший від самого Львова, що насправді Львів – це така собі філія Кульпаркова.

      Мені здається, чим більше місто, тим більше божевільних.

      Напевно. Згідно із законами статистики, це, мабуть, так. Знаєш, скільки їх тут у вас, у Берліні? А в Москві? А в Нью-Йорку? В Нью-Йорку це просто гаплик, при цьому вони активні, вони увесь час шукають контакту. Такий вже характер цього міста – навіть божевільні поводяться в ньому, як брокери на біржі. Вірляна Ткач розповідала, як певного дня в підземці її заатакував тип із мертвим щуром у руці. Він тримав того щура за хвіст і намагався лупити ним усіх зустрічних. Вона ледве втекла від нього, вся в шоці, звичайно. Тут їй врешті трапився полісмен – великий чорний хлопець, такий підкреслено спокійний, стриманий. Усе, як і належиться полісменові в Нью-Йорку, – надто ж, коли він чорношкірий. Не знаю, що він про неї подумав, коли почув, що тут начебто на сусідній станції бігає маньяк, який б’ється мертвим щуром. «Мем, – каже він на це, – візьміть себе в руки, мем, вам дурне в голові, а ми тут із самого ранку ловимо одного такого, що відрізає зустрічним носи!»

      Але у Львові чогось подібного не траплялося?

      Ні, було радше симпатично, нуль аґресії.

      Тоді, можливо, звідси і свобода, про яку ти кажеш? Тобто неаґресивна свобода божевільних?

      Щось таке – божевільних і пияків. У ті роки, себто наприкінці сімдесятих, по місту ще пересувалися цілком інакші пияки.

      Чим інакші?

      Це були часи дешевих кріплених вин, так званих чорнил і шмурдяків. Деякі з них мали надзвичайно поетичні назви – «Золота осінь», «Аромат садів», «Сонцедар». Уяви собі лишень цю красу – Сонцедар, дар Сонця! Це ніби назва столиці якоїсь, наприклад, скіфської держави. Або, наприклад, «Солнце в бокале». Хоч усі звичайно казали на нього «Муха в стакане». Існували й цілком суворі неметафоричні назви – «Біле міцне», «Плодово-ягідне», «Красное вино».