Сердечна терапія. Міла Іванцова

складається моє? Кухня, шопінг, басейн інколи, телевізор, якісь журнали, зрідка вихід із приятельками на каву, в кіно або на якусь виставку, щоб чимось заповнити дні. Кому я потрібна?.. Використали й на смітник? А мені ж як далі?!»

      Вона дійшла до кухні, тремтячими руками накапала собі серцевих крапель, випила, потім дістала зі своєї схованки цигарки (Ігор був проти куріння взагалі, зокрема проти куріння вдома), прихопила сумочку і, накинувши коротеньку дублянку, вийшла на вулицю. На сходах озирнулася, зітхнула, пікнула сигналізацією своєї машини, сіла на зручне та звичне вже водійське місце, опустила вікно і закурила.

      Машина її заспокоювала, водіння врівноважувало, розраджувало навіть просто сидіння в цьому власному маленькому світі, який наче оберігав від зовнішніх негараздів. Хоча, якщо пригадати, у якому знервованому стані вона інколи кружляла містом чи мчала заміськими автострадами, щоб «випустити пару» від нез’ясованих стосунків із чоловіком, то навряд чи ця металева капсула була аж такою безпечною. Інколи Антоніна зупинялася, оглядалася навколо і не могла зрозуміти, де знаходиться і чому. Так само, замислившись, блукала крамницями, або сиділа у кав’ярнях, забувала там свої речі, а потім не могла згадати, де саме була. Вона вже почала побоюватися за власну психіку та здоровий глузд, міркувала, чи не здоровіше відкрити карти і спровокувати відверту розмову з чоловіком, але наслідки були непередбачуваними, і вона не наважувалася.

      Викинула недопалок у вікно.

      Підфарбувала губи, дивлячись у дзеркало заднього ви д у.

      Завела двигун і стала чекати, доки він прогріється.

      Увімкнула магнітолу.

      Машину заповнила пісня їхньої молодості.

      Знову хвиля емоцій стисла горло.

      На очі навернули сльози.

      За сьогоднішніх обставин, коли вона зовсім не планувала залишитися сама, ті часи видавалися романтичними, а стосунки − близькими до ідеальних. Хоча, мабуть, то була ідеалізація свого, власного, що шкода втрачати, хай яким воно було.

      Антоніна покружляла містом, і машина ніби сама доїхала до дитячого садка, де не так давно відбулася зустріч із Яною, де несподівано вони познайомилися з Олександрою. Дивна зустріч, химерне знайомство. Розповісти комусь із респектабельних приятельок, у котрих мізки не струшені такою ситуацією, − не зрозуміють. Антоніна дійсно відчула на певний час полегшення після тієї розмови. Потім іще раз телефонувала Яні, але та вибачилася і сказала, що хворіє вдома і нікого не приймає. Це було, коли Антоніна, витерпівши кілька днів, знову подивилася чоловікову пошту в Інтернеті й отримала нову порцію чужої романтики…

      Вона вийшла з машини, механічно постукала носком чобітка по колесах, дістала з сумочки цигарки та запалила. Недільного вечора вікна дитячого садка були темні, але Антоніні знову нестримно заманулося поговорити з Яною (а з ким же ще?). Захотілося, щоб жива душа просто мовчки вислухала її страждання, думки, образи та побоювання, хоч інколи вона відчувала себе мухою, яку накрили перевернутою склянкою: