Сердечна терапія. Міла Іванцова

саме вдихнула, щоб сказати щось обнадійливе, як Антоніна зненацька схрестила руки на столі, опустила на них голову і розридалася…

      Яна гладила її плече та зітхала. Це були не перші сльози, що їх приносили з собою відвідувачки. І щоразу звіряли щире, наболіле, не театральне. І хай які двозначні емоції викликала сповідь цієї загалом комфортно влаштованої жінки, її теж було шкода − мучиться людина, хоч і чогось не розуміє у своєму житті, не хоче чи не може збагнути.

      Антоніна ридала невгамовно і довго, наче накопичилося в ній тих сліз за ціле життя. Схлипувала і примовляла одне й те саме:

      – Якби ви знали, як мені страшно… Моторошно від думки, що все зруйнується і треба буде починати спочатку, та ще й у такому віці… Чи й не починати…Поставити на собі хрест…

      Яна встала і відчинила кватирку − свіже повітря, буває, заспокоює. А ще вона розуміла, що після таких відвертих ридань Антоніна може більше не повернутися, швидше за все, вона просто зникне, засоромившись того, що дозволила собі подібну слабкість на людях. Хоча Яна була людиною чужою, ненав’язливою, що звикла до жіночих сліз та проблем. Наче лікар, який урешті-решт сприймається як істота без статі, без віку, особа, яка може тобі допомогти відомим лише їй способом. І якщо для цього доведеться зняти штани − то так уже тому й бути!

      Прощаючись із гостею, Яна від грошей за візит відмовилася, подякувала за гостинці та провідини. Інтуїція підказувала, що більше Антоніна не прийде. Хіба що відбудуться нові події, які треба буде виговорити назовні, вичищаючи змучене нутро.

      Яна замкнула двері й відчула себе геть знесиленою. Чужі біди інколи проривалися на приватну територію внутрішнього світу «терапевта» так само, як неочікувано сьогодні переступила її поріг Антоніна. Жінка пішла, але ще залишився запах парфумів, принесеної нею кави та невідчутний ніздрями паралізуючий дух чужої проблеми й непідробного страху. Яна хотіла знову сісти за комп’ютер, але якісь захисні сили організму наче тягли її до ліжка, натякаючи, що соціальна мережа та навіть немитий посуд зачекає, а відпочинок і сон мають поповнити резервуари енергії та додати сил.

      Яна замоталася в ковдру, заплющила очі й міркувала, що Антоніна, яку вона спершу сприйняла як «просто жінку», приблизно того ж віку, що і її батьки. Чи хотіла б вона мати таку матір? Це був новий кут зору на «пацієнтку».

      Рідну матір Яна втратила у п’ятнадцять років. На заводі, де та працювала, сталася аварія, щось там вибухнуло, кілька людей загинуло на місці, троє ще потім померло в лікарні, хтось залишився інвалідом. Мати загинула під час вибуху. Хоч не мучилася.

      Коли перед контрольною з біології Яну викликала завуч і звеліла йти додому, та ще й послала в супровід подружку; дівчинка відчула недобре. Удома запам’ятала лише розгублене обличчя батька та сусідку тітку Женю, що обіймала Яну, гладила її по голові та крізь сльози щось говорила-говорила. Яна, на диво, зовсім не плакала. Матір ховали в закритій труні (якщо там узагалі було що ховати), прощання проходило