Сердечна терапія. Міла Іванцова

такі питання швидко вирішуються…

      Антоніна взяла номер скоріше для годиться, ніж дійсно вірячи, що той візит відбудеться і допоможе. Але коли її знов накрила хвиля розпачу, жінка зателефонувала і домовилася про зустріч із Яною. Близьких подруг у неї справді не було, але вона без них і не страждала. Хвилювати сина такими новинами не наважувалася. Та й що він скаже, чим допоможе? Коли сини виростають, вони стають чоловіками. Самцями, солідарними з представниками свого виду.

      Утомлена й ослаблена, Яна розуміла, що відвідувачці справді погано, і вона рада хоч тому, що може виговоритися. Розуміла також, що дама, можливо, спитає наприкінці, що ж їй робити, як діяти в такій ситуації? Але Яна найменше хотіла давати конкретні поради у чужому житті. Утім, цій можна порадити будь-що. Усе одно вона вийде, запалить цигарку, сяде у свою машину, трохи заспокоєна, і, звісно, подумає, що «психолог» надто молода і що ніякий вона не психолог, а так − самозванка, слухатися її не обов’язково, хоча за візит і заплачено.

      Так-так, у якийсь момент люди почали залишати Яні гроші або якийсь подарунок за її «роботу». Вперше вона була шокована платнею, бо вже стільки разів вислуховувала проблеми своїх подруг, то вже однією більше, однією менше… Які там гроші?! Але люди йшли, часу і сил на колупання разом із ними у їхніх проблемах витрачалося чимало. Деякі з них уміли дуже делікатно залишити суму, якої було не шкода, і Яна не могла відмовити, хоча, перейшовши на платні послуги, дуже хвилювалася, щоб її не стали вважати шарлатанкою. Ніколи вона нікого не запрошувала та не шукала клієнток, як і не називала ціни, мабуть, як ті «правильні бабки» по селах, що кажуть: «Скільки дасте. А не дасте, то й так Господь не покине».

      Раптом заграв мобільний. Антоніна озирнулася, рушила в куток, де на вішаку сумувало її пальто, дістала з кишені трубку, глянула на екран, скривила губи, зітхнула, натиснула кнопочку і вдавано спокійним голосом відповіла:

      – Слухаю! Що? Хвилюєшся? Не напружуйся! Так, трохи загулялась. Усе гаразд, ти вечеряй без мене, ми тут із подружками шопінг улаштували, то й поїли заразом. Так. Бувай. Обіймаю.

      Вона вимкнула слухавку, вкинула її назад у кишеню і, набравши в груди повітря, розпочала новий віраж свого монологу:

      – Ні, ви чули?! Він, бач, хвилюється! Та ти і радий би, щоб мене десь танком переїхало і тобі б не довелося нічого вирішувати! Його, бач, хвилює, чи не потрапила я в дорожню пригоду! Він питає, чи вистачило мені грошей на шопінг! Наче у мене немає дозволу на користування його кредитною карткою?! Його цікавить, чи йому вечеряти самому і чи скоро я буду! Ненавиджу гада! Я йому помщуся! Він у мене запам’ятає свої романтичні сюсі-пусі з Сонею! Уявляєте, вони спілкуються вже місяць, а вона досі не надіслала йому своєї свіжої фотки! Корова кривонога! Вона каже, що не вміє причепити до листа фото! Хто ж цього в наш час не вміє?! Було б бажання! Якби ви знали, чого мені вартує не написати їй усе, що я з цього приводу думаю! Але… тоді ж я буду скрізь винна, а вона − нещасна жертва. І от я розповідаю