Знедолені. Виктор Гюго

про щось інше.

      Сестра похолола від якогось неусвідомленого жаху.

      – Можна мені пройти до неї? – спитав Мадлен.

      – А хіба ви не збираєтеся послати когось по її дитину, пане мер? – наважилася запитати сестра.

      – Неодмінно, але для цього знадобиться два або три дні.

      – Якби ви не показувалися їй на очі, пане мер, – боязко почала сестра, – тоді можна було б умовити її набратись терпіння, і коли привезуть дитину, вона подумає, що й ви приїхали з нею, і нам не доведеться вдаватися до обману.

      Мадлен замислився на кілька секунд, а тоді сказав із властивою йому спокійною рішучістю:

      – Ні, я мушу її побачити. Можливо, в мене обмаль часу.

      – Тоді проходьте, – сказала сестра. – Але вона спить.

      Він зайшов у кімнату Фантіни, наблизився до ліжка і трохи відгорнув запону. Вона спала. Щоки в неї порожевіли, довгі біляві вії, єдине, що лишилося від її дівочої краси, тремтіли уві сні, на обличчі застиг вираз блаженства. Побачивши її такою, годі було повірити, що ця жінка безнадійно хвора. Здавалося, вона ось-ось змахне невидимими крильми й полетить.

      Аж ось Фантіна розплющила очі, побачила його й спокійно, з усмішкою спитала:

      – А де Козетта?

      2. Фантіна щаслива

      Вся вона світилася тихою радістю, і її запитання прозвучало з такою глибокою вірою, що Мадлен не знайшовся на відповідь.

      – Я спала й бачила вас уві сні, – провадила Фантіна. – Ви були освітлені небесним сяйвом, над вами літали янголи й херувими. Але де Козетта? Чому не посадовили її до мене на ліжко, щоб я прокинулась і побачила свою донечку?

      Він відповів неуважно і згодом не міг пригадати, що саме тоді сказав.

      На щастя, з’явився лікар, якого покликала сестра. Він поквапився на підмогу Мадленові:

      – Заспокойтеся, голубонько, – сказав лікар. – Ваша дитина тут.

      Очі Фантіни засяяли, й вона склала руки в палкому благанні.

      – О, принесіть же її мені! – вигукнула вона.

      Зворушлива ілюзія матері! Козетта все ще була для неї малям, яке носять на руках.

      – Не тепер, – заперечив лікар. – У вас іще гарячка. Побачивши свою дитину, ви розхвилюєтесь, і вам погіршає Треба спочатку одужати.

      – Я вже одужала! – сердито вигукнула вона. – Який же він йолоп, цей лікар! Я хочу бачити свою дитину, хочу!

      – От бачите, – сказав лікар, – як ви розхвилювалися. Поки ви будете в такому стані, я не дозволю вам побачитися з дитиною. Побачити її – це ще не все, вам треба жити для неї. Коли ви станете розважливішою, я сам приведу до вас дівчинку.

      Бідолашна мати похилила голову.

      – Пане лікарю, пробачте мені. Я розумію, ви боїтеся, що я розхвилююсь, я чекатиму, поки ви скажете, але повірте, мені не зашкодило б, якби я побачила свою донечку. Вона стоїть у мене перед очима від учорашнього дня. Якби її принесли зараз мені, я б тільки ніжно поговорила з нею. Хіба не зрозуміло, що я дуже хочу побачити свою дівчинку? Я не гніваюсь. Я знаю, що скоро буду щаслива. Я вже зовсім здорова, але я лежатиму тихо й не ворушитимусь, ніби я хвора. Тоді пан