Знедолені. Виктор Гюго

я в цю вирішальну мить. Перш ніж відповісти, добре усвідомте собі, що одне ваше слово може згубити цього чоловіка, а з другого боку – допомогти з’ясуванню істини. Підсудний, встаньте. Бреве, придивіться до підсудного, напружте пам’ять і скажіть: це справді ваш колишній товариш по каторзі Жан Вальжан?

      Бреве подивився на підсудного, потім обернувся до суду.

      – Так, пане голова суду. Я перший упізнав його, і думка моя не змінилася. Це Жан Вальжан. Він був у Тулоні на каторзі з тисяча сімсот дев’яносто шостого по тисяча вісімсот п’ятнадцятий рік. Я вийшов звідти на рік пізніше. Він добре підтоптався відтоді, проте я впізнав його, і сумнівів у мене нема.

      – Сядьте, – сказав суддя. – А ви, підсудний, стійте.

      Привели Шенілдьє, довічного каторжника, – про це свідчила його червона куртка й зелена шапка. Чоловік років п’ятдесяти – жвавий, зморшкуватий, нахабний – він здавався кволим і хирлявим, проте в його погляді відчувалася страшна сила.

      Голова суду звернувся до нього з тими самими словами, що й до Бреве.

      Шенілдьє вибухнув сміхом:

      – Ще б пак не впізнати! Таж ми п’ять років були прикуті до одного ланцюга. Чого дивишся на мене вовком, друзяко?

      – Сядьте, – сказав голова суду.

      Судовий пристав привів Кошпая. Цей колишній пастух у Піренеях став розбійником і нині відбував довічну каторгу.

      Голова суду запитав у нього, як і в тих двох, чи впізнає він чоловіка, який стоїть перед ним.

      – Це Жан Вальжан, – мовив Кошпай. – Ми ще називали його Жан Домкрат – такий він був сильний.

      Показання трьох свідків, явно щирі й неупереджені, викликали серед публіки глухий гомін, який щодалі наростав. Підсудний слухав їх із тим подивом на обличчі, який прокурор вважав умисними хитрощами. Жандарми, що стояли поруч із Шанматьє, чули, як він крізь зуби кинув услід першому свідку: «Знайшовся один!» Другому він сказав уже голосніше, з майже задоволеним виглядом: «Ну й спритник!» А третьому гукнув: «Брехня!»

      – Підсудний, ви все чули, – звернувся до нього голова суду. – Що ви скажете?

      – Я вже сказав – брехня! – відповів Шанматьє.

      Гомін у залі посилився. Було ясно, що чоловік на лаві підсудних приречений.

      – Закличте публіку до тиші, – сказав голова суду. – Я закриваю дебати.

      У цю мить пролунав чийсь гучний голос:

      – Бреве, Шенілдьє, Кошпай, погляньте сюди!

      Усі, хто почув той голос, заціпеніли – стільки в ньому було горя й розпачу. Всі голови повернулись туди, звідки він пролунав. Чоловік, який сидів позад суду серед привілейованих осіб, звівся на ноги, штовхнув дверцята в перегородці, що відокремлювала суд від публіки, і вийшов на середину зали. Голова суду, прокурор і ще з двадцятеро людей упізнали його й хором вигукнули:

      – Пан Мадлен!

      8. Шанматьє дивується дедалі дужче

      То був справді він. Лампа на столі в секретаря суду освітлювала його обличчя. Він був блідий і злегка тремтів. За годину, яку він