Знедолені. Виктор Гюго

зали засідань. На якусь мить він забув про ці двері. Спершу він подивився на них спокійно, але потім у його погляді проступив жах. Краплі поту заблищали у волоссі й заструменіли по скронях.

      Та ось він зробив жест, який означав: «Та хто ж мене до цього силує?» – обернувся й вийшов у ті самі двері, в які щойно увійшов, опинившись у довгому вузькому коридорі, тьмяно освітленому ліхтарями, схожими на нічники біля ложа вмирущого. Він прислухався: жодного звуку ні попереду нього, ні позаду. Тоді він кинувся навтіки, мов за ним гналися.

      Але незабаром став, прихилився до стіни і тяжко замислився.

      Він думав усю вчорашню ніч, весь день – і тепер чув у собі тільки один голос, і той голос казав: «Дарма!»

      Так збігло чверть години. Нарешті він похнюпив голову, зітхнув і рушив назад. Перше, що він помітив, знову опинившись у кімнаті для нарад, була дверна ручка, її начищена мідь блищала для нього, наче якась жахлива зірка. Він дивився на неї, як ягня дивиться в очі тигра.

      Несподівано для себе самого він раптом ступив уперед і судорожно вхопився за ручку. Двері відчинилися.

      Він машинально зачинив їх за собою і розглянувся довкола. Перед ним була зала засідань.

      З того кінця, де він стояв, – судді в потертих мантіях, що гризли собі нігті або куняли. З протилежного – натовп людей у лахмітті. Адвокати в усіх можливих позах; солдати із суворими обличчями; старі заплямлені панелі, брудна стеля; столи, накриті сукном – колись зеленим, а нині жовтим; двері, замацані безліччю рук; на вбитих у панелі цвяхах – лампи, що більше чаділи, аніж світили; на столах свічки у мідних свічниках; півсутінь, просякнута духом чогось суворого й таємничого, – тобто духом закону і правосуддя.

      Ніхто не звертав на нього уваги. Усі погляди були спрямовані на чоловіка, що сидів між двома жандармами на дерев’яній лаві, ліворуч від голови суду.

      Тому, хто зайшов, здалося, ніби він побачив самого себе, тільки дуже постарілого; правда, обличчя трохи відрізнялося, але постать, манери, розкуйовджене волосся, дикий і неспокійний погляд, пошарпана блуза – усе було точнісенько таке, як у того чоловіка, що колись увійшов у Дінь із ненавистю в серці й страшними думками в душі, назбираними за дев’ятнадцять років каторги.

      «Господи! – подумав він здригнувшись. – Невже я знову стану таким?»

      Той бідолаха мав десь років під шістдесят. У ньому відчувалося щось грубе, тупе й розгублене.

      Коли рипнули двері, голова суду й прокурор, якому доводилося бувати у Монтреї-Приморському в службових справах, обернулись і поклоном привітали пана Мадлена. Він ледь чи й помітив це. Він був під владою мовби галюцинації; він дивився на інше.

      Судді, жандарми, бездушний у своїй цікавості натовп – він уже бачив усе це колись, двадцять сім років тому. Начебто наяву повторювався той найстрашніший день із його минулого.

      Він жахнувся і прокричав десь у глибині душі:

      «Ніколи!»

      І яка трагічна витівка долі! На лаві підсудних він бачив ніби своє друге «я». Того чоловіка всі звали Жаном Вальжаном!

      Усе