Знедолені. Виктор Гюго

річ, не може зняти принципового протиріччя між революціонером і непротивленцем.

      Гюго захоплювала «грізна краса» революції, високе благородство й самовідданість борців за соціальну справедливість. Найяскравіше це проявилося в змалюванні революціонера Анжольраса та його спільників із «Друзів абетки», «солдатів демократії», які героїчно борються на барикадах і всі гинуть за щасливе й справедливе прийдешнє. Про нього промовляє Анжольрас «з висоти барикади» перед вирішальним боєм: «Дев’ятнадцяте століття велике, але двадцяте буде щасливим століттям… Не буде більше голоду, гноблення, проституції – внаслідок злиднів, внаслідок безробіття. Друзі, похмурий цей час, коли ми живемо і коли я говорю з вами, але цією страшною ціною ми платимо за майбутнє. Революція – це наш викуп за світле прийдешнє».

      Змальовані в четвертій частині роману члени «Друзів абетки» – це ті республіканці 30-х рр. ХІХ століття, котрих колись Ф. Енгельс атестував як справжніх революціонерів того часу й «представників народних мас». Даючи їм узагальнену характеристику, Гюго пише: «В усіх цих молодих людей, таких різних, була одна спільна релігія – прогрес. Усі вони були благородними синами французької революції (кінця ХVIII ст. – Д. Н.), продовжувачами й зачинателями, вони незримо плекали ідеал». Але письменник не наділяє їх індивідуальними рисами й характерами, власне, всі вони – це персоніфікації певних граней і «стихій» революції: Анжольрас – це «логіка революції», Комбефер – «її філософія», Прувер – її поезія, ідеальні устремління, Фейї – втілення її інтернаціонального духу і т. д. Домислом є поширене в радянському літературознавстві твердження, що роман містить «реалістичне змалювання революційної молоді Парижа». Скоріше «Друзі абетки» – це своєрідний збірний романтичний образ духовної сутності революції, уособлення її духовної стихії.

      З темою революції пов’язаний образ Гавроша, який належить до найуславленіших персонажів, створених Гюго. Цей паризький вуличний хлопчина подається письменником з повною життєвою достовірністю, можна навіть сказати, з точністю реалістичного малюнка. Але разом з тим Гаврош – щось незрівнянно більше, ніж гамен, він – своєрідний символ народного Парижа, який протягом XIX ст. здійснив три революції й багато разів піднімав повстання. Він у Гюго – «породження не тільки бруду, але й високих ідеалів», «краса нації і водночас її недуга», «забруднений кристал», який в усій красі й величі подвигу спалахує на барикадах. В ньому втілюється «душа» народного Парижа, його героїзм і самовідданість, його розуміння соціальної справедливості й готовність накласти за неї головою.

      Отже, «грізна краса» революційної боротьби глибоко хвилювала Гюго, і в «Знедолених» немало сторінок присвячено її патетичному відтворенню. Але семантико-тематичним центром роману не випадково виступає Жан Вальжан, послідовник і продовжувач Мірієля. Саме в цьому уособлюється вищий моральний закон, який Гюго вважав засадничим не тільки