Знедолені. Виктор Гюго

внаслідок зустрічі головного героя з єпископом Мірієлем, автор називає «чудом» зовсім не в метафоричному сенсі, бо, власне, Жан Вальжан як образ наступних частин твору не має нічого спільного з колишнім підрізальником дерев і каторжником. Він стає на шлях служіння добру, і все його подальше життя – це подвижництво в ім’я добра й милосердя. Словом, в «Знедолених» маємо модель розгортання центрального образу, близьку, якщо не аналогічну моделі агіографічної літератури. Думається, це не випадкова збіжність: «Знедолені» були задумані як книга й для найширших кіл, для масового народного читача, в ментальності якого ще жили «агіографічні моделі». В усякому разі, для тогочасних читачів з народу вони були звичні, «стереотипні», і слідування їм полегшувало сприймання твору цими читачами, передусім його наскрізної морально-дидактичної ідеї. А образ Жана Вальжана – це перш за все втілення названої ідеї, його побудова й розгортання, його «метаморфози» підпорядковані її максимально виразному й вражаючому вираженню. Сказане стосується й більшості образів роману, але про це трохи далі.

      Як зазначалося, в межах соціально-критичної проблематики роману повністю лишається образ Фантіни, в якому втілена друга з тем, визначених автором як центральні, – тема «падіння жінки через голод». Історія Фантіни настільки сконцентровано трагічна в своїй типовості, що не було потреби «піднімати» образ до символу – він сам по собі, в своїй життєвій безпосередності, сприймається як символ трагічної долі жінки з народу.

      Знайомлячи читачів з героїнею, Гюго пише: «Фантіна належала до тих створінь, які іноді розцвітають, так би мовити, в самих надрах народу. Вийшовши з бездонних глибин соціального мороку, вона несла на собі відбиток безіменності й безвісності». Це молода дівчина, сповнена безпосередності й життєрадісності, довірливого ставлення до життя і людей, – справжнє «природне створіння» романтиків. Та якраз ці риси – природність і доброта – роблять Фантіну беззахисною в розбещеному й жорстокому суспільстві. В усій своїй природній чарівності постає вона в епізоді травневої заміської прогулянки, коли «чотири веселі пари, злившись з сонцем, полями, квітами, з лісом, променіли радістю життя». Автор відводить своїй героїні один щасливий весняний день в її безпросвітньо тяжкій долі – день метелика, який безтурботно літає над квітучими полями, не передчуваючи близьких страждань. Він нею милується, навіть заявляє, що «в цій юній швачці крізь прозорий серпанок паризької грації можна було розгледіти античну й священну гармонію».

      Та проходить десять місяців, і від ефемерного щастя Фантіни не лишається й сліду: «Її очі, здавалось, давно вже не просихали від сліз. Вона була бліда; у неї був втомлений і хворобливий вигляд». Все подальше життя Фантіни – це безперервне занурення в безодню страждань, відчаю, принижень, і так без просвітку до ранньої смерті. Ось її передсмертний портрет: «Ця двадцятип’ятирічна жінка мала зморшкувате чоло, зів’ялі щоки, загострений