Знедолені. Виктор Гюго

що він є втіленням доброти й людяності, і для бідняка піклуватися про щастя інших людей так само природно, як для буржуа – думати про особисту вигоду. Своє найповніше вираження ця французька «народницька» концепція знайшла в книзі Жуля Мішле «Народ» («Lе Peuple», 1846) і в романах та повістях Жорж Санд з селянського життя, красномовно розвивав її також Луї Блан, представник утопічного соціалізму, особливо близький Гюго в період вигнання. Для останнього буржуазія – «потворний виродок, що розгубив усі чесноти», народ же – «основа всякого права, джерело сили, втілення всіх чеснот, величний у своєму гніві, великодушний у своїх перемогах, водночас лев і ягня, він мріє про братство і загальний мир навіть серед жахливих вуличних боїв».

      Разом з тим для письменників, істориків та громадських діячів названого спрямування народ був носієм соціально-історичної істини, своєрідним світочем у сутінках епохи: моральна чистота й «здоровий інстинкт» начебто дозволяли йому майже безпомилково розрізняти правду й фальш, обирати правильний напрямок на заплутаних шляхах історії.

      Ці своєрідні «народницькі» концепції поділяв і зрілий Гюго, ними в неабиякій мірі визначалися як його критика та заперечення існуючого суспільства, так і його пафос ствердження позитивних ідеалів, його історичний оптимізм. Народ у нього – носій вищих моральних і духовних начал, джерело й рушійна сила прогресу. «Простої доброчесності багато внизу; скоро вона запанує скрізь», – заявляє Гюго в «Знедолених». Народ наділений у нього здатністю розпізнавати істину: про епископа Мірієля лихословлять лише в салонах, «народ же, не схильний запідозрювати погане в добрих намірах, був зворушений і захоплений». В книзі про Мірабо письменник стверджував: народ інстинктом відчуває, де правда, коли ж йому випадає змога, то, скоряючись здоровому інстинкту, він влаштовує життя в повній злагоді з «природним правом», розумно й справедливо. Разом з тим народ у Гюго – носій вищої істини: «вдивіться в народ, і ви побачите істину», – проголошує він у «Знедолених».

      Слід ще заторкнути тут питання «Гюго й соціалізм», котре становить безперечний інтерес і прямо стосується роману «Знедолені». Як відомо, Гюго після революційного 1848 року постійно називав себе соціалістом, датуючи початок свого соціалізму 1829 роком, коли вийшла його повість «Останній день смертника». Та при цьому його соціалізм, теоретично невизначений і розпливчастий, був дуже далекий від «наукового». Він не передбачав ліквідацію приватної власності, а, навпаки, визнавав її наріжним каменем суспільної будови; власне, соціалістичний принцип у Гюго обмежувався лише сферою справедливого розподілу матеріальних і духовних благ. Про теоретичну невизначеність і розпливчатість соціалізму Гюго свідчить і те, що він ототожнював його то з романтизмом, виходячи з гуманістичного пафосу прогресивних романтиків («Романтизм і соціалізм – одне й те саме», – проголошував він у трактаті «Вільям Шекспір»), то з демократією і республікою («Демократія,