Знедолені. Виктор Гюго

ті бучні славослів’я не підіймуться в небо, і тільки прокляття досягне Бога!»

      Цей голос, що спочатку ледь чутно шепотів десь у темних глибинах його свідомості, лунав усе гучніше. Останні слова він почув так виразно, що нажахано розглянувся по кімнаті.

      – Хто тут є? – розгублено спитав він.

      Тоді засміявся майже божевільним сміхом:

      – Та я геть здурів! Хто тут може бути?

      Він поставив свічники на камін і знову став ходити по кімнаті. Саме ця монотонна й зловісна хода турбувала сон чоловіка, який спав на нижчому поверсі.

      Тепер обидва рішення, які він прийняв, одне, потім друге, здавались йому жахливими. Піти й виказати себе! Гнітючий розпач опанував його, коли він подумав про те, що на нього чекає. Доведеться розпрощатися з нинішнім життям, таким гарним, чистим і осяйним, розпрощатися із загальною повагою, з честю, з волею! Більш не гулятиме він у полях, не слухатиме співу пташок, не даватиме милостиню бідним дітям! Більш не відчує на собі вдячних поглядів! Він покине цей дім, який сам збудував, покине свою кімнату! Не читатиме більше книжок, не писатиме на цьому столику! Стара воротарка, його єдина служниця, не приноситиме йому вранішню каву! Святий Боже! Замість усього цього – каторга, залізний нашийник, червона арештантська куртка, ланцюг на нозі, втома, в’язниця, тверді нари! У його віці, після всього, що він пережив, чути, як перший-ліпший називає тебе на «ти», дозволяти наглядачеві обшукувати себе й бити палицею! Ходити в підкованих залізом черевиках на босу ногу. Терпіти погляди цікавих, яким казатимуть: «Онде знаменитий Жан Вальжан, що був мером у Монтреї-Приморському!» А ввечері, падаючи від утоми й стікаючи потом, підійматись у парі з іншим каторжником під нагаєм сержанта по трапу плавучої в’язниці!

      І знову й знову думки його поверталися до нестерпно болісного вибору: чи лишитися йому в раю і перетворитись на демона? Чи повернутись у пекло і стати янголом?

      Що робити, Боже праведний, що робити?

      Видзвонило третю ранку, коли він нарешті знеможено опустився на стілець і заснув.

      Він прокинувся від крижаного холоду. Під вранішнім вітром скрипіли завіси досі розчахнутих віконниць. Вогонь у каміні згас. Свічка догорала. Надворі ще була непроглядна темрява.

      Він підвівся, підійшов до вікна. Якийсь цокіт змусив його виглянути на вулицю. Там рухалися дві світлі цяточки, які, наблизившись, виявилися ліхтарями екіпажа. У їхньому освітленні він побачив, що то тильбюрі, запряжене білим конем.

      «Що це за екіпаж? – подумав він. – Хто й куди так рано їде?»

      Цієї миті у двері тихенько постукали.

      Він затремтів з голови до ніг і страшним голосом крикнув:

      – Хто там?

      – Я, пане мер.

      Він упізнав голос воротарки, своєї старої служниці.

      – Що таке? – запитав він. – Чого вам треба?

      – Пане мер, уже п’ята година.

      – Ну то й що?

      – Тильбюрі подали, пане мер.

      – Яке тильбюрі?

      – Хіба ви не замовляли тильбюрі?

      – Ні, – сказав він.

      – Кучер