Знедолені. Виктор Гюго

і похитав головою.

      Мадлен звичайно приходив навідати хвору о третій годині. Досі він був завжди точний.

      Вже о пів на третю Фантіна почала хвилюватися. Протягом двадцятьох хвилин вона запитувала в черниці разів десять:

      – Котра година, сестро?

      Видзвонило третю, і Фантіна, сівши в ліжку, хоч їй навіть ворухнутися було важко, прикипіла поглядом до дверей.

      Але ніхто не увійшов, двері не відчинилися.

      Вона сиділа, заклякнувши, не відводячи погляду від дверей і наче стримуючи подих. Сестра не наважувалася заговорити до неї. На дзвіниці пробило чверть на четверту.

      Фантіна впала на подушку.

      Вона нічого не сказала і стала бгати пальцями простирадло.

      Минуло півгодини, потім година. Ніхто не приходив. Щоразу, як бив годинник, Фантіна зводилась і дивилась на двері, потім опускалась на подушку.

      Було ясно, кого вона чекає, проте вона не називала нічийого імені й не нарікала. Тільки бухикала дуже поганим кашлем. Здавалося, на неї опускається чорний морок. Фантіна була мертвотно-бліда, губи в неї посиніли. Вряди-годи вона всміхалася.

      Пробило п’яту. І тоді сестра почула, як хвора прошепотіла:

      – Дарма він не прийшов сьогодні… Завтра мене вже не буде…

      Сестра сама дивувалася, чому пан Мадлен так спізнюється.

      Тим часом Фантіна втупилась у стелю і начебто силкувалася щось пригадати. Несподівано вона заспівала слабким, як зітхання, голосом. Черниця прислухалася. Ось що співала Фантіна:

      Ми гарного всього накупим потрошку,

      Гуляючи містом у сонячний день.

      Червоні троянди, блакитні волошки,

      Блакитні й червоні з прадавніх-давен.

      Учора до мене Пречиста явилась,

      В гаптованій мантії з неба зійшла

      І каже: «Ти в Бога дитинку просила?

      Я доню тобі під плащем принесла».

      – Біжіть до крамниці, летіть як на крилах,

      Щоб я свою доню скоріш одягла!

      Ми гарного всього накупим потрошку,

      Гуляючи містом у сонячний день.

      Спасибі, спасибі, Пречистая Діво!

      Колиска готова у мене стоїть.

      Яснішої зірки, дивнішого дива

      Не зміг і Господь би для мене створить.

      – А що з оцим клаптем, матусю щаслива?

      – Сідайте для доні сорочечку шить.

      Червоні троянди, блакитні волошки,

      Блакитні й червоні з прадавніх-давен.

      – Ви виперіть клапоть. – А де? – Звісно, в річці.

      Отут на столі полотно розкладіть

      І шийте сорочечку, потім спідничку,

      А я на них вишию сонячний квіт.

      – Нема вже дитятка твого, молодичко!

      – Тоді шийте саван – покину я світ!

      Ми гарного всього накупим потрошку,

      Гуляючи містом у сонячний день.

      Червоні троянди, блакитні волошки,

      Блакитні й червоні з прадавніх-давен.

      Це була старовинна колискова пісня, якою вона колись присипляла свою маленьку Козетту і яку не згадувала жодного разу, відколи розлучилася