Знедолені. Виктор Гюго

Хіба не цього хотів від нього єпископ? Він сподівається зачинити двері в своє минуле? Таж він, навпаки, розчиняє їх навстіж, зробивши негідний вчинок! Він знову стає злодієм, найогиднішим з усіх! Він краде в іншої людини життя, спокій, її місце під сонцем! Він стає вбивцею! Він уб’є жалюгідного бідолаху, прирікши його на ту жахливу повільну смерть, яка зветься каторгою! І навпаки, виказавши себе, врятувавши того чоловіка – жертву страшної помилки, – він воскресне духовно й навіки розпрощається з пеклом, звідки вийшов! Отже, йому слід їхати в Аррас і врятувати вигаданого Жана Вальжана, виказавши справжнього! Гай-гай! Це буде найбільшою його жертвою, найгіркішою перемогою, але він повинен зробити цей останній вирішальний крок. Сумна доля! Стати праведним в очах Бога він може, тільки зганьбивши себе перед людьми!

      – Ну що ж, – сказав він. – Вирішено. Я виконаю свій обов’язок! Я врятую того чоловіка!

      Він навіть не помітив, що вимовив ці слова вголос.

      Він привів до ладу свої рахункові книги і вкинув у вогонь паку боргових розписок від дрібних торговців, що перебували в скрутному становищі. Потім написав листа і запечатав його в конверт; якби хтось був у кімнаті, то прочитав би на конверті таку адресу:

      «Панові Лаффіту, банкірові, вулиця д’Артуа, Париж».

      Поклавши листа в кишеню разом із гаманцем, у якому було кілька банкнот, він знову почав ходити по кімнаті.

      Перед його зором і далі яскраво світилися слова: «Іди й зізнайся! Викажи себе!» Він відчував, що знову стоїть перед вирішальним випробуванням; що єпископ позначив першу фазу його нового життя, а той Шанматьє – другу.

      Тим часом його знову опанувало гарячкове збудження, і тисячі думок пролітали крізь його мозок.

      В якусь мить він подумав, що, можливо, надто близько бере всю цю історію до серця, що, зрештою, той Шанматьє не вартий такої уваги – адже він справді вчинив крадіжку.

      Але він відповів собі: «Якщо той чоловік і справді украв кілька яблук – це щонайбільше місяць тюрми, і звідси ще далеко до каторги. Та чи й справді він украв? Чи це доведено? Навряд щоб проти Жана Вальжана суд вимагав доказів. Королівські прокурори завжди вважають: каторжник – значить, злодій.

      Потім майнула інша думка: а може, коли він викаже себе, судді візьмуть до уваги некорисливість його вчинку і зважать на те, що протягом останніх сімох років він жив бездоганно і дуже багато зробив для краю? Може, вони врахують усе це й помилують його?

      Але таке припущення швидко розтануло, й він гірко усміхнувся, подумавши, що крадіжка сорока су в малого Жерве зробила його рецидивістом, і згідно з буквою закону він буде засуджений на довічні примусові роботи.

      Він відігнав від себе будь-які ілюзії, відвернувся від земного і став шукати розради в іншому. Сказав собі, що мусить виконати свій обов’язок; що, виконавши його, він не стане нещаснішим, бо коли дозволить, щоб усе лишилось, як є, коли й далі буде мером у Монтреї-Приморському, то його високий авторитет і добрі діла, його милосердя, багатство і популярність, його доброчесність