Знедолені. Виктор Гюго

холоду й голоду; з голодом він уже змирився, але хотів знайти бодай якийсь захисток від холоднечі. Він опустився навкарачки й заповз у землянку. Там було тепло, й він досить зручно влігся на соломі. Якусь мить він лежав, нездатний навіть ворухнутися, такий був стомлений. Але заплічний мішок заважав, і його можна було використати як подушку, отож він почав розстібати один з ременів. У цю мить почулося люте гарчання. Він підвів очі. На тлі отвору вимальовувалася в сутіні голова величезного дога.

      Подорожній потрапив у собачу буду.

      Він сам був дужий і страшний; озброївшись своєю палицею і затуляючись заплічним мішком, він сяк-так вибрався з буди, хоч і позбувся при цьому кількох клаптів свого вже й так подертого одягу.

      Задкуючи й відбиваючись від собаки палицею, він не без зусиль переліз через паркан і опинився на вулиці – сам-один, без притулку, без даху над головою, вигнаний навіть із тієї жалюгідної буди. Він не так сів, як упав на камінь і вигукнув (цей вигук нібито чув один з перехожих):

      – Собаці – і тій краще, аніж мені!

      Незабаром він підвівся й рушив за місто, сподіваючись прилаштуватися на ніч десь під деревом або в стіжку.

      Він ішов з опущеною головою, та, відчувши, що опинився далеко від людського житла, підняв очі й розглянувся навколо.

      Він був посеред поля, вкритого низькою колючою стернею. Обрій здавався чорнішим, ніж сама ніч: густі хмари викочувалися з-за пагорба й розповзалися по всьому небу.

      Подорожній повернувся до міста. Було близько восьмої вечора. Бредучи навмання вулицями, він вийшов на Соборний майдан і насварився кулаком у бік церкви.

      Змучений втомою, ні на що більше не сподіваючись, він ліг на кам’яну лавку неподалік від друкарні, яка стояла на тому ж таки майдані.

      В цю мить із церкви вийшла літня жінка. Було вже зовсім поночі, проте вона помітила, що на лавці хтось лежить.

      – Що ви тут робите, чоловіче добрий? – спитала жінка.

      – Ви ж бачите – вкладаюся спати, – досить грубо відповів подорожній.

      – На цій лаві?

      – Дев’ятнадцять років я спав на голих дошках, ну а сьогодні посплю на голому камені.

      – Ви служили в солдатах?

      – Так, добродійко, в солдатах.

      – Чому ви не пішли до заїзду?

      – Бо не маю грошей.

      – На жаль, у мене в гаманці тільки чотири су, – сказала стара.

      – Давайте й чотири су.

      Він узяв чотири су. Жінка провадила:

      – На заїзд цього не вистачить. А може, спробуєте? Хіба ви витримаєте тут до ранку – на такому холоді? Та й голод вас, певно, мучить. Може, вас візьмуть із милосердя.

      – Я стукав у всі двері.

      – І що?

      – Звідусіль мене гнали геть.

      Жінка доторкнулася до ліктя подорожнього й показала йому на низенький будиночок, що стояв по той бік майдану, поряд з єпископським палацом.

      – Ви кажете, що стукали в усі двері?

      – Авжеж.

      – І в оті ви стукали?

      – Ні.

      – То постукайте.

      2. Обачність дає поради мудрості

      Того вечора єпископ Діньський після прогулянки