Знедолені. Виктор Гюго

в якісь свої невеселі думки.

      – Добродію, – сказав він, – я не можу надати вам притулок.

      Подорожній напіввипростався на своєму ослінчику.

      – Чому? Ви, певно, боїтеся, що я не заплачу? То я дам вам гроші наперед. У мене вони є, я ж вам казав.

      – Справа не в цьому.

      – А в чому ж?

      – Ви маєте гроші…

      – Звісно, маю.

      – А я не маю для вас вільної кімнати.

      – Я згоден переночувати в стайні, – спокійно відповів гість.

      – Не можна.

      – Чому?

      – Там немає місця – усе займають коні.

      – Пусте, – відповів подорожній. – Я ляжу на горищі. Оберемок сіна під голову – більше мені не треба. Ми домовимось про це після вечері.

      – Я вам не дам вечеряти.

      Ці слова, сказані спокійно, але рішуче, здавалося, вразили незнайомця. Він підхопився на ноги.

      – Отакої! Таж я вмираю з голоду. Я на ногах від самого світанку. Я пройшов дванадцять льє.[6] Я заплачу вам. Я хочу їсти.

      – У мене нічого немає, – сказав корчмар.

      Подорожній засміявся й обернувся до каміна та плит.

      – Нічого немає? А оце?

      – Це вже замовлено.

      – Ким замовлено?

      – Возіями.

      – А скільки їх?

      – Дванадцять.

      – Тут буде їжі на двадцятеро чоловік.

      – Вони все замовили собі й наперед заплатили.

      Подорожній знову сів і сказав, не підвищуючи голосу:

      – Я в заїзді, і я голодний. Дайте мені вечеряти.

      Тоді корчмар нахилився і сказав йому на вухо таким тоном, що той здригнувся:

      – Ідіть звідси геть.

      Подорожній саме підгрібав залізним наконечником палиці жар у каміні. На ці слова він швидко обернувся і тільки-но розкрив рота, збираючись щось відповісти, як корчмар пильно подивився йому в очі й так само тихо додав:

      – Годі правити теревені. Хочете, я скажу, як вас звати? Вас звуть Жан Вальжан. Я знаю, хто ви такий. Коли ви увійшли, у мене виник сумнів, і я послав хлопця до мерії із запискою. І ось що вони відповіли мені. Читати вмієте?

      І корчмар простяг незнайомцеві розгорнутий клаптик газети. Той швидко глянув, що там написано. Помовчавши, корчмар сказав:

      – У мене звичка бути ввічливим з усіма. Ідіть звідси.

      Подорожній похнюпив голову, підняв з долівки свій мішок і вийшов на вулицю.

      Він рушив навмання, тиснучись до стін і парканів, – так ходять люди скривджені й принижені. Він навіть не обернувся. А якби обернувся, то побачив би, що хазяїн заїзду «Кольбаський хрест» стоїть у себе на порозі, оточений цілим гуртом людей, і щось розповідає, показуючи на нього пальцем. А якби він іще побачив, якими нажаханими очима дивляться на нього ті люди, то відразу збагнув би: незабаром про його появу стане відомо в усьому місті.

      Та подорожній нічого цього не бачив. Знедолені ніколи не оглядаються. Вони знають, що за ними йде тільки їхня недоля.

      Бредучи навмання незнайомими вулицями, подорожній раптом відчув гострий напад голоду. Він озирнувся навколо, сподіваючись

6

 Льє – старовинна французька міра довжини: дорівнює приблизно чотирьом кілометрам.