Знедолені. Виктор Гюго

То ви знаєте?…

      – Знаю.

      – Мене вже вигнали з одного заїзду.

      – А тепер женуть і звідси.

      – Куди ж мені йти?

      – Куди хочеш.

      Подорожній узяв свою палицю, заплічний мішок і пішов собі.

      Коли він вийшов на вулицю, кілька хлопчаків, які бігли за ним іще від «Кольбаського хреста» і тепер, здавалося, чатували на нього, стали жбурляти в нього камінням. Подорожній обернувся й люто підняв палицю. Дітлахи сипнули врозтіч, наче зграйка горобців.

      Він пішов далі й опинився проти в’язниці. На воротях висів ланцюг, прикріплений до дзвона. Він подзвонив.

      Відчинилося віконечко.

      – Пане воротар, – мовив подорожній, шанобливо скинувши кашкета, – чи не пустите ви мене переночувати на одну ніч?

      – В’язниця – не готель, – відповів голос із віконечка. – Хай вас спершу заарештують, тоді тут і заночуєте.

      Віконечко зачинилось.

      Подорожній звернув у вуличку, де було багато садків, обгороджених живоплотами. Посеред тих садків і живоплотів він побачив будиночок з освітленим вікном. Він заглянув у те вікно. Велика кімната з побіленими стінами, ліжко завішене запоною з вибивного ситцю, в кутку – дитяча колиска, кілька дерев’яних стільців, на стіні – рушниця-дубельтівка. Посеред кімнати стояв накритий стіл. Мідна лампа освітлювала грубу полотняну скатертину, олив’яний дзбан із вином, огорнуту густою парою миску. За столом сидів чоловік років сорока з веселим і привітним обличчям – він чукикав на колінах мале дитя. Поруч молода жінка годувала груддю іншу дитину. Батько сміявся, малюк сміявся, мати всміхалася.

      Якусь мить чужинець замріяно спостерігав цю мирну картину. Що відбувалося в його душі? Про це знав тільки він сам. Либонь, бідолаха подумав, що ця весела домівка має бути гостинною, і там, де він побачив стільки радості, він, можливо, знайде бодай крихту співчуття.

      Він боязко постукав у шибку.

      Ніхто не почув.

      Тоді він постукав удруге.

      – Чоловіче, хтось наче постукав, – сказала жінка.

      – Тобі вчулося, – відповів той.

      Подорожній постукав утретє.

      Батько двох дітлахів підвівся з-за столу, взяв лампу і пішов відчинити двері.

      Це був високий чоловік, напівселянин, напівремісник. Великий шкіряний фартух сягав йому аж до лівого плеча, і на фартусі віддималися молоток, порохівниця і ще багато різних речей. Він трохи закинув голову назад, і з-під розстебнутої сорочки з відкладним коміром виднілася біла й дужа, як у бика, шия. Він мав густі брови, величезні чорні бурці, банькаті очі, звужене підборіддя і упевнений вираз людини, яка знає, що вона вдома.

      – Даруйте мені, добродію, – сказав подорожній. – Чи не могли б ви дати мені миску супу і дозволити переночувати в отому хліві? Я заплачу вам.

      – Хто ви такий? – спитав господар дому.

      – Я йду з Пюї-Муассона, – сказав подорожній. – Я цілий день на ногах. Я подолав дванадцять льє. Ви згодні? Я заплачу.

      – Я не відмовився б дати притулок доброму чоловікові, який заплатить мені.