Знедолені. Виктор Гюго

сонця, щоб глянути на хлопчика. Єпископ підійшов ближче. Почувши шарудіння кроків, старий повернув голову, і на його обличчі відбився глибокий подив.

      – Відколи я тут оселився, – сказав він, – це вперше хтось приходить до мене. Хто ви, добродію?

      – Мене звати Б’єнвеню Мірієль, – відповів єпископ.

      – Б’єнвеню Мірієль! Я вже чув це ім’я. Ви, бува, не той, кого люди називають монсеньйором Б’єнвеню?

      – Той самий.

      Старий ледь усміхнувся:

      – Отже, ви мій єпископ?

      – У якомусь розумінні так.

      – Заходьте, добродію.

      Член Конвенту подав єпископові руку, але єпископ її не взяв. Він тільки мовив:

      – Я радий, що мені сказали неправду. Ви не здаєтеся хворим.

      – Через три години я помру, добродію, – сказав старий.

      Він помовчав, а тоді провадив:

      – Учора в мене охололи тільки ступні. Сьогодні вже й коліна. Тепер я відчуваю – холод добирається до живота. Коли він досягне серця, воно зупиниться. Яке гарне сонце, правда? Я попросив викотити мене надвір, щоб востаннє глянути на світ. Мені хотілося б дожити до світанку. Але я знаю, що протягну не більше трьох годин. Ну що ж. Хай буде так. Я помру, милуючись на зорі.

      Єпископ був мало зворушений. Адже на порозі смерті цей чоловік, здавалося, зовсім не думав про Бога. Єпископ дивився на колишнього члена Конвенту тільки з цікавістю, за яку, певно, дорікнув би собі, коли б ішлося про когось іншого. Але той, хто колись засідав у Конвенті, був для нього мовби поза законом, навіть поза законом милосердя.

      Г. сидів спокійний, майже випростаний, голос його звучав рівно. Важко було повірити, що йому понад вісімдесят років. Революція висунула багато таких людей, гідних своєї епохи. Здавалося, Г. помирає за власним бажанням. Смерть поки що заволоділа тільки його ногами, а голова зберігала цілковиту ясність розуму.

      Єпископ сів на камінь, який лежав на подвір’ї. І раптом сказав – слова вихопилися в нього майже несамохіть:

      – Я віддаю вам належне. Ви все ж таки не голосували за смертний вирок королю.

      Член Конвенту, здавалося, не помітив гіркоти, схованої під словами «все ж таки». Усмішка зникла з його обличчя, і він відповів:

      – Не віддавайте мені належне, добродію. Я голосував за смертний вирок тиранові.

      – Як вас розуміти? – спитав єпископ.

      – Я хотів сказати, що людина має над собою одного тирана – неуцтво. Я голосував за смертний вирок цьому тиранові. Цей тиран породив монархію, тобто владу несправедливу. Владу, яка стоятиме на підвалинах справедливості, дадуть людям тільки знання.

      – І совість, – докинув єпископ.

      – Це одне й те саме. Совість дорівнює тим знанням, якими людина наділена від природи.

      Монсеньйор Б’єнвеню слухав із подивом – нічого подібного він ніколи не чув.

      – Що стосується Людовіка Шістнадцятого, то я сказав: «Ні». Я не вважаю, що мені дано право вбивати людину. Але знищити зло – мій обов’язок. Голосуючи за республіку, я голосував за братерство, за мир, за світанок! Я допомагав