Тамплієри короля Данила. Петро Лущик

Рицарі ордену святого Іоанна Єрусалимського готові це зробити.

      – Мені потрібно з десяток рицарів, яким я хочу доручити поїхати за людиною до монастиря Святого Павла у Мессіні і супроводити її сюди.

      – Необхідні Вашій Святості люди через годину будуть тут, – уклонився госпітальєр. – Дозвольте, я віддам необхідні розпорядження?

      – Ваша Святосте! – озвався Рено де Віш’є, який до цього часу мовчав. – Дозволите? Не варто братові Гійому де Шатонефу затрудняти себе. Достойний брат Гійом де Пардо зараз на чолі десяти братів чекає за стінами замку і готовий негайно відправитися за першим же вашим наказом.

      Інокентій IV хижо подивився на Великого магістра, який ледь утримав посмішку. Він зрозумів, що храмовники в черговий раз обійшли госпітальєрів.

      – Брате магістре, я ніколи не сумнівався у вашій відданості мені, рівно як у відданості усіх братів, – мовив Папа до Гійома де Шатонефа. – Я завжди пам’ятаю про це. Але брат Рено правий. Не варто турбувати інших братів, якщо хтось уже готовий виконати завдання. Адже робимо ми спільну справу. Я вам дякую. Брате Рено, я хочу бачити цього достойного рицаря.

      – Так, Ваша Святосте, – схилив голову Великий Магістр. – Гійом де Пардо буде у вас через п’ять хвилин.

      – Я чекаю.

      Кардинал Конті став поруч Папи.

      – Панове, аудієнція закінчена, – сказав він.

      Обидва магістри вклонилися і покинули кабінет.

      – Монастир Святого Павла? – перепитав кардинал, коли вони залишилися удвох.

      – Так. Це я повертаюся до нашої розмови. Олексія Гесенна потрібно кимось замінити.

      – А до чого тут Мессіна?

      – Абатом бенедиктинського монастиря там брат Опізо.

      – Ви вважаєте…

      – Я вважаю, що брат Опізо – саме та людина, яка мені потрібна.

      – Абат Опізо? – перепитав декан. – Пробачте, Ваша Святосте, але мене здивувало ваше рішення. Абат Опізо не дипломат.

      – Мені це відомо, але брат Опізо одного разу зробив мені послугу, і я вважаю, що зможу довіритися йому ще раз, – відповів Папа.

      – Все у руках Божих, – схилив голову кардинал. – Але чому тамплієри?

      – Я не сумніваюся в можливостях іоаннітів, як і тевтонців, але для досягнення мети мені потрібні пронири. А храмовники Великого магістра саме такими і є. Зрештою, я повторюся, але робимо ми спільну справу. І якщо між служителями Христа є суперництво, то воно лише допоможе усім нам.

      У цей час у кабінет понтифіка увійшов рицар. Це була вже зріла людина, яка багато зазнала на своєму шляху. Про перенесені тривоги і незгоди говорило посріблене волосся, хоч на вигляд рицареві було не більше тридцяти. З його ходи і манери триматися Папа Інокентій IV зробив висновок, що перед ним саме рицар, а не монах ордену бідних рицарів Христа і Храму Соломона.

      IV

      Римська імперія, яка наводила жах на увесь тодішній світ, володіння якої простяглися від гір Шотландії аж до гір Лівану, свого часу породила на своїх теренах релігію, що стала причиною