Тамплієри короля Данила. Петро Лущик

ти пожалів бідолашного генуезця, – промовив де Пардо. – Але ж ти знав, що ми замовили твоє судно на сьогодні!

      – Знав, пане, звичайно, знав. Але я думав, що нічого не станеться, коли моє судно допоможе тим, хто зазнав аварії, а сам я до вашої появи знайду інше.

      – Знайшов?

      – Не встиг. Приїхав достойний рицар і…

      – Можеш не продовжувати, – зупинив його Гійом. – І де це бідне розбите генуезьке судно? Щось я не бачу, щоб на воді плавали розірвані вітрила і зламані щогли?

      – Генуезці не хотіли залишатися тут, і як тільки мій корабель відплив, вони також покинули порт. Купець говорив, що їм потрібно стати на ремонт, але вони не хочуть цього робити в Королівстві Обох Сицилій.

      Гійом де Пардо пильно подивився на замовклого власника судна.

      – Ти знаєш, у чому твоя проблема? – запитав він. – Твоя проблема у тому, що я не вірю жодному твоєму слову. А якщо я комусь не вірю, це для нього погано закінчується. Падре! – звернувся командор до абата, який мовчки спостерігав за усією розмовою. – Висповідайте цю грішну душу перед смертю, бо вже сьогодні вона предстане перед Богом.

      Абат Опізо здивовано подивився на де Пардо і з серйозного виразу його обличчя зрозумів, що той не жартує.

      Зрештою, це дійшло і до власника судна. Він не на жарт перелякався і вмить гепнувся на коліна.

      – Прошу, не вбивайте! – проскімлив він. – Бачить Бог, я не винен!

      – Хто це був? – допитувався тамплієр.

      – Я їх не знаю. Вони зійшли на берег одразу ж після вас. Коли ви поїхали до монастиря, вони підійшли до мене і запитали, скільки ви мені заплатили. Я не хотів говорити, але один з них, з вигляду благородний рицар, хоч і мав неприємне лице і права повіка у нього постійно тремтіла, сказав мені, що заплатить втричі більше, якщо моє судно негайно покине порт.

      – Достатньо! – зупинив потік слів Гійом. – Едуарде, заберіть у цього мішка з лайном наші гроші і ці срібняки Юди. Але не калічите. А тобі, негіднику, я рекомендую все ж таки висповідатися. Смерть відкладається, але на душі полегшає.

      Він обернувся до Роже де Обера.

      – Графе! – сказав командор. – Тремтяча повіка!

      Той кивнув головою. Звичайно, він згадав той епізод поблизу Дамієтти, коли невеликий загін тамплієрів і госпітальєрів потрапив у засідку переважаючих сил сарацинів. З тридцяти храмовників після підходу підмоги вціліли лише Гійом де Пардо і граф де Обер, а з чотирнадцяти іоаннітів лише шевальє Руерг. Характерною рисою мужнього воїна було сіпання правої повіки. Як він сам пояснював тамплієрам, це тремтіння у нього – наслідок невдалого турніру у Невері, коли він, ще не будучи рицарем ордену вершників госпіталя святого Іоанна Єрусалимського, більшу частину свого часу проводив у безглуздих змаганнях. Тоді, біля Демієтти, мужність шевальє врятувала їх. Що ж, війна закінчилася, і колишні союзники знову стали ворогами.

      – Ви знаєте, хто це був? – запитав абат Опізо де Пардо.

      Той лише кивнув головою.

      – Хто? – допитувався настоятель.

      – Цього,