Тамплієри короля Данила. Петро Лущик

поношеній чорній сутані, підперезаній звичайною мотузкою. Незважаючи на зиму, на монахові більше нічого не було, не рахуючи шкіряних сандалів, але вони не дуже зігрівали.

      – Мені дивно, що ревнителі Христової віри змушують монахів переривати месу, – сказав він.

      – Повірте, за інших обставин ми ніколи не вчинили б такого, – спробував виправдатись тамплієр. – У мене із собою послання Святійшого отця до абата Опізо.

      Почувши таке, монах знітився, сховався за хвірткою, чим здивував рицарів, але одразу загримів засов, і ворота відчинилися навстіж.

      Тамплієри в’їхали на засніжене подвір’я монастиря.

      – Де абат? – запитав де Пардо, спішившись.

      – Абат відправляє месу, – повідомив монах. – Якщо вам не спішно, почекайте її закінчення.

      – Нам спішно, але ми почекаємо, – відповів командор.

      – Тоді прошу пройти за мною у трапезну і там почекати настоятеля.

      Рицарі залишили коней на зброєносців і попрямували за монахом всередину приземистої будівлі, що служила трапезною.

      Сьогодні, у перший день посту, тут було порожньо і порівняно тепло.

      – Прошу почекати тут, – сказав монах і показав на лави обабіч довгого столу.

      Сказав і зник, залишивши рицарів самих.

      – Що ж, розміщуйтесь, – махнув рукою де Пардо і першим сів край столу.

      Він звичним рухом зняв з голови кольчугу і подивився на рицарів, яких з повним правом міг називати своїми. Минуло три роки відтоді, як він прийняв командорство. Це сталося після того, як під час штурму воїнами султана Муаззама Туран-шаха Мансурі у боротьбі за знамено наклав головою тодішній командор Нуаро. Тоді він, двадцятисемирічний рицар, коли, здавалося, перемога остаточно покинула їх, зумів підняти чорно-біле знамено ордену. Побачивши, що «босеан» знову замаяв над полем бою, до нього потягнулися вцілілі тамплієри. Їх було десятеро. Вже пізніше, коли його, пораненого у плече сарацинською стрілою, винесли на собі рицарі і відправили на лікування в Акру, після одужання Гійом де Пардо знову з’явився перед капітулом ордену і несподівано для самого себе був призначений командором саме тих десяти рицарів-монахів, з якими бився тоді біля Мансури. Хоч за єдиним винятком усі рицарі були старші від нього за віком і титулами, вони беззаперечно прийняли цей вибір.

      Ось найближче до нього сидить граф Роже де Обер. Найстарший серед рицарів, він з повним правом міг претендувати на командорство. Міг, але з готовністю прийняв рішення капітулу. Командор міг у будь-який момент звернутися за порадою до графа де Обера і завжди отримував допомогу. Такої ж готовністі допомогти йому і слухатись Гійом де Пардо чекав і від Етьєна де Гімора, Роберта Фуньє, шевальє Гвідо де Артуа, Бернара Рідфора, П’єра де Мореля. Лише Жак Роне був молодший за свого командора. Усі вони були франками, як і Гійом де Пардо. Едуард Бомон народився в Англії, але як потрапив сюди, командор не знав. Уго делла Барбо був італійцем і походив з Беневенто. Усі вони вступили