Тамплієри короля Данила. Петро Лущик

березі на Великого магістра вже чекав невеликий загін рицарів на чолі з командором.

      – Хто ви, брате? – запитав Рено де Віш’є, сідаючи на запропонованого йому вороного коня.

      – Гійом де Пардо, мессір! – відповів той.

      – Ми з вами зустрічалися?

      – Саме так. Три роки тому в Мансурі.

      – Нагадайте мені.

      – Під час штурму міста ви, ще будучи маршалом, отримали звістку про смерть мессіра Гійома де Сонника і, не бажаючи залишати тіло Великого магістра, відправили до місця його загибелі мене.

      – Згадав. – Рено де Віш’є натягнув поводи коня, перевірив його і, задоволений з того, що він слухається кожного поруху, зауважив: – Мені здавалося, що у вас було темніше обличчя.

      – Це була засмага, – пояснив Гійом де Пардо. – Крім того, у тому бою мене поранили. Хвороба висмоктала мою кров і сили.

      – Ви хоробрий рицар, брате, і ревний християнин, – похвалив командора Великий магістр.

      – В ім’я Бога, мессір!

      – Поїхали!

      – Дозвольте запитати, мессір! – обережно звернувся де Пардо.

      – Запитуйте.

      – Куди нам їхати?

      – У командорство. Не хочу предстати перед понтифіком у такому вигляді.

      Де Пардо в знак покори схилив голову. Неначе чекаючи цього, рицарі вишикувалися в колону по двоє, помістивши прибулих всередину, і у такому порядку рушили від берегів Тибру на південь, де край дороги розмістилося одне з командорств ордену. Враховуючи те, що крім десяти рицарів у білих плащах, з ними прибули стільки ж зброєносців і п’ятеро сержантів, загін виявився могутньою бойовою одиницею.

      Великий магістр не відпустив від себе командора і наказав їхати поруч. Хоч стояла зима і сніг вкрив землю пухкою периною, Гійом де Пардо під’їхав до мессіра з підвітряної сторони.

      – Яка тут обстановка? – поцікавився Магістр. – Його святість уже в Римі?

      – Ще в Римі, – уточнив командор, зробивши помітний наголос на першому слові.

      – Прошу пояснити.

      – Лише чотири місяці тому Його Святість повернувся з вигнання в апостольську столицю. Вірніше, це йому дозволив зробити син Фрідріха Манфред. Дозволив і одразу ж пожалкував про це. Зараз люди Манфреда підбурюють римлян, щоб вигнати єпископа знову. Його Святість зачинився у замку Святого Ангела і чекає на подальший розвиток подій.

      «Так, – подумав Великий магістр, – з усього видно, звістка про провал хрестового походу буде не найгіршою звісткою для понтифікату. Тим більше, що похід провалився ще три роки тому».

      Він повернув голову до маршала і сказав:

      – А я думав, що стану причиною поганого настрою Його Святості.

      – Господь послав на землю випробовування, – відповів Гуго де Жюй, – щоб ми стали сильнішими у своїй вірі.

      – Якщо я до цього моменту не спішив предстати перед понтифіком, то тепер це і не зовсім доречно. Перечекаємо у командорстві сьогоднішній день, а завтра зранку брат наш де Пардо супроводить нас до апостольської столиці.