Тамплієри короля Данила. Петро Лущик

і в переносному.

      Сам же Папа відкинувся на спинку трону і в свою чергу також розглядав прибулих. Усі вони були літні люди, за винятком молодого хлопця, юнака, що стояв крайнім зліва. Хоч головним серед тієї п’ятірки був сорокарічний здоровань посередині, чіпке око Інокентія помітило, що юнак тримається зовсім не так, як повинен підлеглий поводитися у подібних ситуаціях.

      – Я поінформований про мету вашого посольства, – повідомив Папа.

      Наперед вийшов старший, уклонив шанобливо голову і пристойною латиною сказав:

      – Ми прибули з посланням нашого короля Міндовга, великого князя Литовського.

      Він запнувся, щось згадуючи, але кардинал Конті прийшов йому на допомогу.

      – Ваша Святість, – підказав він.

      – Ваша Святість, – повторив литвин.

      – Можу я дізнатися, як вас звати і якою була ваша дорога?

      – Так, Ваша Святість, – похилив голову старший. – Мене звати Девмонд. Король Міндовг доручив мені очолити це посольство. Зі мною прибули поважні мужі Литви Вікінтас, Вольмар і Волквін.

      – А хто ваш п’ятий попутник? – поцікавився Папа.

      Не чекаючи, коли його представлять, молодий чоловік вийшов наперед.

      – Воїшелк, син короля Міндовга, – гордо відповів він.

      Від здивування брови у єпископа підскочили вгору.

      – Мій король покладає на цю місію великі сподівання, отож послав свого старшого сина у таку небезпечну подорож, – сказав Девмонд.

      – Я ціную це. Хіба ваша подорож була небезпечною?

      – Будь-яка дорога є небезпечною. Тим більше – така далека. Землі ще не оговталися від нашестя орд Батия, і дуже часто на колись населених місцях можна зустріти лише голодних вовків і розбійників. На жаль, один з нас загинув у волоській землі.

      – Нехай Господь прийме його душу! – підніс очі до стелі Інокентій.

      – Ми привезли Вашій Святості особисте послання мого короля, – сказав Девмонд.

      Він вийняв зі складок пишного одягу згорнутий пергамент і простягнув Папі. Секретар швидко подався вперед, вихопив з рук литвина сувій і став збоку.

      – Ми прочитаємо його і дамо вам відповідь, – повідомив Інокентій, даючи знати, що аудієнція закінчилася.

      Це зрозуміли і прибулі. Вони вклонилися і задкуючи віддалялися від трону. На подив Папи і кардинала Воїшелк залишився стояти на місці. А четверо його попутників, неначе нічого не трапилося, позадкували до дверей.

      Коли у тронній залі залишилися лише Папа із кардиналом і Воїшелк, Інокентій запитав:

      – Я так розумію, що у вас до мене справа, не призначена для сторонніх вух.

      – Саме так, Ваша Святість, – відповів Воїшелк.

      – Що ж, мудро, – похвалив Інокентій. – Я вас уважно слухаю.

      – Пробачте, Ваша Святосте, але я хотів би поговорити лише з вами. Справа надто конфіденційна.

      Інокентій кивнув головою, і декан негайно зник за ближніми дверима.

      – Ось ми й самі, отож можете говорити не криючись. Я розумію, що синові короля Литви є що таїти