Антологія української готичної прози. Том 2. Антология

дати тобі хоч крихітку розради…

      – Скажи, про що мала просити мене? Збирала останки сили й духу.

      – Хочу, аби ти останній з цілого світу, одинокий живий з сього мертвого світу, попрощав мене.

      Пригорнув її до себе, вона відтручувала його з хорою розпукою.

      – Не схиляйся до мене – в мені смерть.

      Лепетав живо, як дитина:

      – Не боюся нічого, мені все одно, не хочу, не можу, не буду жити без тебе! Вернися, моя найясніша Музо, дай мені раду, як урятувати себе – я знищу…

      – Я не годна опертися твоїй волі – мені легше при твоїх грудях, буду вічно з тобою, лиш не забудь попрощатися зі мною…

      Зімліла в його обіймах.

      – Клянуся на всі сили – відвідаю тебе і попрощаюся з тобою.

      Підвів її і помагав сісти на коня. Скинув капелюх, вона промовила з гірким усміхом:

      – Ти вже, бачу, лисий…

      – Ая, лисий, небого, лисий, ха-ха… Не можу віднайти, в чім життя, а в чім смерть…

      Глухо гомонів тупіт серед мертвої вулиці, дівчина пропадала в сумерку, Даріан стояв, усміхався і повторяв останні слова.

II

      Лежала на веранді у відкритій домовині і білілася, як лілея на чорнім коврі. Гірлянди дикого вина звисали з веранди, далеко в куті блимало світло на триніжку, вечір думав довкола на світі.

      Даріан притулив уста до її личка легенько, аби не збудити.

      Листя шелестіло в парку, її личко оживало, він учув легесенький шепіт, як в своїй душі.

      «Я не вмерла, але не маю сили підвестися, ні втворити очей. Не рухай мене, не буди смерти, мені так добре. Чую тебе при собі, оглядаю останками сну, який люди взяли за смерть. Моя воля доказала сего. Ще кілька хвиль твоя сила удержить мене… Ти вітхнув в мене любов першим поцілунком – тямиш, тоді давно? – тепер замкни останнім».

      Цілував її й шептав:

      – Бідна моя…

      В його шепіт впліталося сердечне леління, як дрижання ангельскої струни, коли подих вечірнього світу гладить її.

      «Прости, прости мені все, я негідна, зломила твоє щастя…»

      – Ой, бідна моя…

      «Ти прийшов до мене в гості, а я не маю чим приймити тебе, – от, диви, яке моє господарство…»

      – Ой, бідна ти, бідна моя…

      «Ти дав мені серце, я беру його на той світ, а тобі не маю що лишити. Лишаю тобі у заповіті чари творчости, і се вистане на твоє самотнє смутне життя на сій землі. І змиється погань мого життя – я стану знов твоїм чистим ангелом, провідною музою.

      Будеш оглядати вічну правду, невиданий світ, пекельні муки і райські розкоші, будеш дивитися на них, як сонце, бо серце твоє я забрала…

      А земне життя – гей, гей, яке воно бідне – як теє листя, що шепоче тепер у сконі молитву вічної суєти».

      Втворила очі, по хвилі ледве промовила:

      – Мій кінь…

* * *

      Даріан біг наперед.

      П’яний жовнір волік шаблю, як птах зламане крило, на розі вулиці жебрав старий інвалід, а коли ніхто не звертав на нього уваги, поздирав ордени, затолочив їх в болото і пошкутильгав, гупаючи з усеї сили закованою кулею в грудь землі. Дві постаті дерлися в тіні й одна одну тягнула в пітьму.

      Жіночий