Антологія української готичної прози. Том 2. Антология

«Слава Йсу», обтерла ніс і вважала, аби станути не близько дерев’яних штахеток і не перед самими дверми, а трохи набоці, в куті.

      Почмейстер порпався в жмутках папір’я.

      «От яка то у панів поведенція, – думала баба. – Скажи: слава Йсу – ніхто тобі не відповість, сідати не просить… Не так, як у хрестінина».

      В цісарсько-королівській тишині чути було шелест паперу, дихавичний віддих, деколи обтирання носа і старече, здавлене зітхання. Баба кліпала сльозавими очима і водила ними по поштовій канцелярії. Штахетки перегороди нагадували їй шинквас, шафа з поличками під стіною – аптеку. На бічній стіні висів старий годинник. Маятник ходив старечим рухом і тиркав заржавілим голосом. На однім ланцюжку висіла чорна вага, на другім дві залізні шріби і мутерка[21] від воза. Ближче були прибиті в чотирьох рогах рекламові карти торгівлі насіння та купелевих заведень.

      Стара приглядалася паннам на тих картах і питала себе в дусі: «Не знати, чи се святі, чи що?»

      На противній стіні висів вгорі почорнілий образ без скла, а низько два маленькі. Що було на тих малих, баба не могла розпізнати. Були це поблеклі фотографії двох синів почмейстра, але ті голови представлялися бабиним очам з курячою сліпотою двома морквами. Дивилася пильно на той образ вгорі і розпізнавала в нім цісаря, за давніх літ, ще як був молодий. Чоло мав лисаве, волосся попри уха позачісуване наперед. Заложив руки і дивився на бабу. Ген-то виділа його між образами на ярмарку, але там був він такий, як є, старий і з «папоротами».[22] Баба зітхнула і думала: «Господоньку милосердний, як воно на світі: цісар чи не цісар, а мусить постарітися й вмерти, як кожний хрестінин».

      Дивилася на почмейстра. Старий мав позачісуване волосся попри уха наперед, як цісар на стіні, а «папорота» і лисину таку саму, як цісар на ярмарку.

      «Така вже, видко, установа, що хто від цісаря пенсію бере, той так само мусить виглядати, – думала баба. – Не знати лише, чи цісар так само в «калярах», як поштар? Певно, що як приписував кримінал Миколишиному Бовдурові, або рахував «патенталь»^[23] для Перепічки, що прийшов без ноги з війни, то дивився крізь «каляра».

      Старий встав, поховав жмути папір’я в полички і глипнув з-під окулярів на баб.

      – А що там?

      – Прошу пана, чи нема там листу від мого сина?

      – Від котрого сина?

      – Та від того, що у войську.

      – Та скажи, як називався?

      – Та Іван.

      – Та який Іван?!

      – Наконечний, прошу пана.

      Гробман зачав нишпорити в поличках, знайшов лист і дав бабі.

      – Оставайте здорові, та дай вам Боже панованнє щасливе.

      На пошту прийшла сільська дівчина.

      – Прошу пана, я прийшла показати.

      Старий обернувся до неї з квасним лицем.

      – Що маєш показати?

      – Та, прошу пана, я прийшла по тото, що єгомость з Голодівки читають.

      Мала на увазі ґазети.

      Прийшла міщанка, донька Гробманового брата, що був стельмахом в містечку.

      – Добрий день…

      Старий

21

Мутерка – шруби і ґвинт.

22

«Папорота» – перекручене від «бокоброди», бакенбарди.

23

Патенталь – інвалідська пенсія.