Антологія української готичної прози. Том 2. Антология

журавлі над морем.

      Раптом я почув тупотіння в корчах. Здавалося, звір гнався за звіром. Зчинився близько тріск, я придивився – спереду втікає дівчина й хлипає, а за нею женеться карлик, однією рукою відпихається від землі, а в другій – прут.

      Я схопився й заступив йому дорогу.

      Місяць світив на нас, ми дивилися хвилю один на одного.

      – Ти що тут робиш? – проскиглив карлик. – Всюди тебе повно! Носишся з потайними планами – характеристика твого народу й матері!..

      Я приступив до нього.

      – Що верзеш?…

      – Іди з дороги! – зашипів він і вдарив мене прутом.

      Я схопив його за горло й підняв в одній руці. Він метався, але я робив тепер своє розважно й спокійно.

      Пригнув грабову гілку, обернув її навколо шиї карлика і пустив його в повітря.

      Після цього мене охопило омерзіння, я якийсь час блукав лісом, потім отямився і помчав до хати.

      Тут стрінула мене несподіванка. Карлик мав занадто сильну шию і руки, щоб повіситися. Він розірвав гілку – полетів униз, прийшов додому і розповів усе матері. Я саме застав, як він із мачухою дер портрет моєї матері на куски, й обоє топтали його ногами.

      Вони накинулись на мене, як хижі птахи, але не пройшло й хвилі – і я знайшов найпростіший спосіб, якого досі ніколи не пробував.

      Я підбіг до мачухи, вхопив її за волосся, кинув на землю і почав бити. При цьому зауважив, що її тіло – як у рисі, що в ньому не домацаєшся кісточки. Та раптом чиїсь руки обкрутили мене в поясі, як вужівкою, – я впізнав карлика.

      У мене мигнула думка, що так обкручуються і давлять моїх темних братів іноземні п’явки, і це вивело мене з себе.

      Я вхопив карлика за ноги і почав бити ним мачуху, кидав на землю, як клубок. А він обгорнув руками голову й сичав одне:

      – А таки мені нічого не вдієш!..

      Моя лють перейшла в божевілля…

* * *

      І ось я знову на чужині. В рідний край не вернуся ніколи.

      В самоті і нудьзі ковтаю гіркий жаль.

      Так минають дні за днями.

      А ночами переслідують мене примари. Десь серед темряви постає переді мною в полум’ї гніздо гадюк, що поневолили мій народ, я тікаю в долину, а переді мною тінь аж до горизонту – купається в крові на спаленій, потрісканій землі: ніде – ні корчика, ні билини. Я падаю в провалля, а за мною з гори котиться голова карлика…

      Як тільки задумаюся на самоті або спочину на хвильку – бісова голова летить за мною.

      З цього часу образ матері не з’являється переді мною, але я чекаю його з надією і сподіванням…

      Гнат Хоткевич

      31.12.1877 р., Харків – 08.10.1938 р., там само.

      Закінчив Харківський технольоґічний інститут. Перші оповідання опублікував у 1897 р. в журналі «Зоря», пізніше співпрацював з «ЛНВ». Вступив до хору Миколи Лисенка, виступаючи солістом-бандуристом. Взявши активну участь у революційних подіях 1905 р., змушений був емігрувати в Галичину. У 1909 р. організував на Гуцульщині Гуцульський театр, з яким виступав до 1912 р. Написав на гуцульські теми п’єси, романи «Кам’яна душа», «Довбуш», багато оповідань.

      У