Антологія української готичної прози. Том 2. Антология

шепотів:

      – Я віз її до лікаря, а вона хотіла вертатися додому і дуже побивалася за тобою: «Хто буде йому співанок вечором співати?… Гей, чи знайдеться коли в світі серце, аби відчуло мій біль?… Як Назар підросте, то перекажи йому від мене, що я гірко працювала. Видко, мало я собі ласки в Бога випросила, коли дав мені таку доленьку…» Тут ухопив її кашель, і вона зімліла… Пісня виколисала її і була щирою посестрою в радості і смутку, а вона була їй вірна до останнього подиху.

      Мене охопив такий безмірний жаль, що мати враз з’явилася переді мною.

      Її очі дивилися на мене, – моя безмежна туга воскресила її.

      Я побіг додому і кинувся малювати її портрет.

      Так минали дні.

      В цей час я не бачив ні мачухи, ні карлика.

      Глибока тиша навколо, надворі літо, в кімнаті повно світла, а я сиджу й дивлюся на свій твір. Слідкую за грою своєї душі, і образи приходять самі, як забуті хвилі з життя моєї матері.

      Найраніше вона з нас усіх встає, найпізніше лягає. Праця й праця.

      Як звичайно, вона порається сама в хаті – й тоді завжди смутна. В самім розпалі роботи згадає про щось, оглянеться поза себе й стане нерухома, як статуя. При шитві, бувало, відведе руку з голкою, спинить її нараз, задивиться в призабутий спомин, а потім зітхне тяжко й шиє далі.

      В лісі – джерело. Ось мати йде по воду, та не доріжкою, а мохом, куди ще ніхто не йшов.

      Покійна будить в мені душу, і переді мною постає дивний світ образів.

      Ось я лежу хворий, вона на ослоні біля вікна пряде кужіль. Останній промінь сипле золотий цвіт на її голову, в хаті тихо, лиш веретено фуркотить і летить рівно довкола. Я задивився в неї і в небо за її головою і прохаю, аби заспівала щось. І вона співає.

      Опівночі мені здається, що в саду шумить смутно вітер. Буджуся – довкола сутінок, мати сидить у ногах, дивиться на мене і плаче нишком. Вранці я проснувся, і мені стало легше. Мати винесла мене на призьбу.

      Над головою – блакитне небо, а над обрієм товпляться білі й рожеві хмари.

      – Оце славне товариство виступає в похід, а онде леви везуть богиню в ясному ридвані, – вказує мати на хмари.

      По нивах буяє вітер, дівчата мигають серпами, співанка стелеться далеко, як подільський лан.

      Ой як ясненько, ой як миленько, куди сонечко сходить… А ще ясніше, а ще миліше, куди матінка ходить…

      Мамо, мамо!.. Ти одна у світі свята. Недарма оспівують тебе поети.

      Смерть закрила твої очі, як хмара ясні зорі. Батько сидів біля мене, задивився на портрет давньої дружини й проганяв рясні сльози.

      – Тепер на старість не маю нікого, лиш її. Не раз у безсонну ніч здається мені, що вона стукає у двері, виходжу, а навколо – темно, глухо й пусто… Знаю, що не зійдемося вже там, тому живу з нею тут. І тону в споминах, тону, потопаю… А то явиться мені у сні – тиха, лагідна, як колись. «Вибачай, – каже, – що не додержала я тобі товариства… Дівчам узяв ти мене, рано вийшла я з тобою в дорогу, а в полудні змучилися мої білі ніжки, і тяжкий сон зламав мене…»

      Увійшла служниця і сказала,