Антологія української готичної прози. Том 2. Антология

Це, гадаю, найкраща розв’язка, якої тільки можна було добитися. Дітям і так треба ходити до шкіл, а щодо маєтку, то я вже буду добре дивитися управителеві на руки».

      Дідич ходив по покою і сопів.

      «Дякую вам, отче кузине, – сказав, простягаючи до пароха руку. – Але це вимушена присяга».

      «Що?»

      «Вимушена присяга, кажу. І невже ж я зв’язаний нею супроти моїх власних хлопів, та ще роззвірених як тічня?»

      «Але я зобов’язаний перед ними, а ви передо мною! – відповів рішучо парох, і очі його запалали насилу здержуваним гнівом. – Як чесний чоловік, ви повинні знати, що ваше поведення з селянами було гірше ніж погане, злочинне. До часу збанок воду носить, а той час і так довго тягнувся. Присяга – річ свята, і ви її мусите додержати. А коли ні, справа буде між вами а мною. Не гороїжтеся! Мене ви не настрашите. Мої предки були більшими панами, ніж ви, перед фізичною силою я страху не знаю, а моральна перевага теж не по вашому боці».

      «Отче!»

      «Пане!»

      Очі їх стрінулися з собою.

      В гостинній зробилося тихо. Ніхто не смів пари з уст пустити. Здавалося, що навіть годинник перестав тикотіти. Аж дідич похилив голову.

      «Отже?!» – спитав священик.

      «Ну, так…» – вицідив крізь зуби пан і казав собі подати води. А парох:

      «І ще одно. Заки виїдете, мушу знати, що сталося з Гертрудою».

      «Це родинна справа».

      «Я також, хоч і здалека, але до родини належу, а коли б навіть і не належав, то совість велить мені, щоб тая загадка була раз розв’язана, мій пане!»

      «Води! Скорше, скорше води! Темно мені. Запаліть більше свічок».

      Всі кинулися до пана, і за хвилину він не жив. Стався з ним припадок на тій самій канапі, яку купив за виграні в карти гроші.

      Під вікнами почулися крики. Народ бентежився, чому не від’їжджають пани. На ґанок вийшов парох.

      «Пан не поїде. Він помер. Не вірите мені?»

      «Віримо, але якось дивно».

      «Як дивно, то най двох найстарших гадзів прийдуть і подивляться».

      «Не треба, не треба. Най з Богом спочивають».

      І розійшлися. Як поховали пана, за трумною ішла Гертруда, біла, як молоко. Всі гадали, що вона посивіла тої страшної ночі, коли з паном стався отсей припадок.

      По похороні люди просили пароха, щоби пані не виїздила з села, казали, що вони знають її добре серце і що між селом і двором не буде тої пропасти, що перше.

      Але пані не згодилася. Казала, що недаром цілувала хрест, щоб більше не вернути. Аж діти підросли, і оженився найстарший син та перебрав маєток. Але тоді вже і панщини не було. І ціла тая пригода пішла в забуття, як не одно в світі; пам’ять наша коротка. Але є, мабуть, якась невидима книга, в котрій записують усе, добре і зле, щоб звести порахунки. В книзі нашого двора «debet» було більше від «hebet»^[13]. І тому він засуджений на запустіння. Маєток парцелюють, а що ж варт двір без маєтку? Це вже не двір, а великий, бездушний будинок, невже ж воно не так?

      – Мабуть, що так.

      – Гадаю собі своїм дурним розумом, що справедливість

13

«Debet» було більше від «hebet» – витрати переважали над прибутками.